Розділ «Тиріон»

Коли Ізілья відвернулася, Тиріон миттю поцупив з жарівниці коржика і прожогом кинувся геть, ледве уникнувши удару страшної дерев’яної ложки. Коржі найкраще було їсти гарячими, коли вони аж спливали медом та маслом. Пахощі смаженого сала скоро виманили знизу Качура. Він порознюхував навколо жарівниці, отримав від Ізільї ложкою та пішов до стерна відлити ранкову воду.

Тиріон почалапав приєднатися до нього.

— Оце так видовисько, — пожартував він, поки обоє випорожнювали міхури, — карлик і качур роблять могутню Ройну ще могутнішою.

Яндрі презирливо пирхнув.

— Матері Ройні, Йолло, твоя вода ні до чого. Це найбільша, найвеличніша річка у світі.

Тиріон струсив останні краплі.

— Та вже ж достатня, щоб утопити карлика, цього я не заперечую. Але Мандер такий самий завширшки, і Тризуб коло гирла теж. А Чорновода тече глибше.

— Ти не знаєш цієї річки. Почекай — і побачиш.

Шматочки сала потроху ставали хрусткими, коржі набували брунатно-золотистого відтінку. На чардак вибрався Молодий Гриф, запинаючись та позіхаючи.

— Доброго всім ранку.

Хлопець був нижчий від Качура, але його струнка постава підказувала, що він іще не набрав повного зросту. «Цей безбородий малий міг би причарувати будь-яку юну діву в Семицарстві — хоч із синім волоссям, хоч без. Лишень зазирнуть йому в очі — і розтануть.» Як і його батько, Молодий Гриф мав блакитні очі — але батькові були бліді, а синові темні. При світильні вони ставали чорними, а у сутінках здавалися порфіровими. Вії малий мав довгі, наче в жінки.

— Чую шкварки, — мовив хлопець, натягуючи чоботи.

— Хороші шкварки, — відповіла Ізілья. — Сідайте.

Всіх погодували на чардаку коло стерна; Молодому Грифові Ізілья пхала до рук медові коржі, а Качурові ляскала по руках ложкою, щойно він простягав їх по зайвий шматочок сала. Тиріон розірвав навпіл два коржі, наповнив серединку шкварками та відніс один Яндрі, що саме стернував. Потім він допоміг Качурові підняти велике косе вітрило «Соромливої діви». Яндрі вивів їх на середину річки, де течія плинула найсильніше. «Соромлива діва» була зграбним суденцем, у воді сиділа високо, а тому долала навіть наймілкіші притоки, переповзала мілини, де сідали більші за неї кораблі — проте з піднятим вітрилом та на гарній течії розвивала чималу швидкість. У верхів’ях Ройни це означало різницю між життям і смертю — так казав Яндрі.

— Вище Смутку на річці немає закону — вже тисячу років.

— І людей теж немає, скільки я бачу.

Тиріон помітив уздовж берегів якісь руїни — купи мурованого каменю, порослі бур’яном, мохом та квітками, — але жодних слідів людських домівок.

— Ти, Йолло, не знаєш цієї річки. Тут кожною протокою скрадаються піратські човни, а в руїнах ховаються збіглі невільники — бо ловці рабів рідко заходять так далеко на північ.

— Мені вже так обридли тутешні черепахи, що побачити ловця рабів — то була б приємна розрада.

Тиріон не був збіглим невільником і не надто боявся, що його впіймають людолови. Та й пірати навряд чи потурбували б човен, що йшов униз річкою — все варте їхньої уваги пливло угору з Волантису.