Розділ «Тиріон»

— Доброго ранку, Хугоре. — З’явилася септа Лемора у білих шатах, схоплених на стані поясом зі сплетених семи кольорів. Волосся її було вільно розсипане плечима. — Як вам спалося?

— Неспокійно, добра моя пані. Знову ви мені наснилися.

«У такому сні, од якого прокидаються.» Спати він не міг, тому взявся рукою за те, що між ніг, і уявив на собі септу з цицьками, що підстрибували на кожному русі.

— У лукавому сні, поза сумнівом. Бо ви лукава людина. Чи не помолитеся разом зі мною, чи не попрохаєте пробачення за свої гріхи?

«Хіба що так, як моляться на Літніх островах.»

— Ні, але передайте від мене Діві довгий солодкий цілунок.

Септа засміялася і пішла до носа човна. Вона мала звичку щоранку купатися у річці.

— Маю певність, що цей човен назвали не на вашу честь, — зауважив Тиріон, поки вона роздягалася.

— Вишні Мати та Батько створили нас, Хугоре, подібними до себе. Ми маємо пишатися нашими тілами, бо вони — плоди божої праці.

«Мабуть, коли боги збиралися робити мене, то наперед добряче напилися.» Карлик дивився, як Лемора ковзає у воду. Видовище завжди змушувало його твердіти нижче пояса. Було щось неймовірно принадливе у думці про те, щоб вийняти септу з її цнотливих білих шатів і широко розвести їй ноги. «Споганити невинність, так би мовити» — думав він… хоча Лемора зовсім не була така невинна, якою здавалася. На животі вона мала розтяги, які могли з’явитися тільки від виношення дітей.

Яндрі та Ізілья підвелися разом із сонцем і тепер поралися у своїх справах. Яндрі час від часу крадькома кидав погляди на септу Лемору, перевіряючи линви. Його маленька темнава дружина Ізілья не зважала. Вона кинула кілька трісок у жарівницю на задньому чардаку, поворушила вугілля чорним ножем і заходилася вимішувати тісто для вранішніх коржиків.

Поки Лемора видиралася назад на човен, Тиріон досхочу навитріщався на струмки води, що збігали між її грудей, на золоте сяйво світанку на гладенькій шкірі. Септа, сорока з гаком років віку, вродою не вражала, але очі вабила ще нівроку. «Палати хіттю — не така насолода, як валятися п’яним, та все ж якась розвага» — вирішив Тиріон. Маючи її, він хоча б почувався живим.

— Ти бачив черепаху, Хугоре? — запитала септа, викручуючи волосся. — З великим гребенем на спині?

Рано-вранці — то був найкращий час роздивлятися черепах. Удень вони глибоко пірнали або ховалися по берегах, та коли сонце тільки-но сходило, їх тягнуло на поверхню. Деяким припало до смаку пливти поруч із човном. Тиріон нарахував більше десятка різновидів: великих і малих, з пласкими спинами та червоними вухами, м’якотілих та костогризів, брунатних, зелених, чорних, з пазурями та рогами, з гребенями та візерунками на панцирах, укритих золотими, зеленими та вершковими вихорами. Стрічалися такі велетенські, що на спині могли б везти людину. Яндрі присягався, що за давніх часів ройнарське панство перетинало річку на черепахах. Вони з дружиною народилися на Зеленокрівці — двійко дорнійських «сиріток», що повернулися до Матері Ройни.

— Гребінь я чомусь прогледів.

«Бо подарував усю увагу одній голій жіночці.»

— Мені за тебе сумно. — Лемора натягнула на себе через голову свою білу рясу. — Я ж знаю, що ти підводишся так рано лише з надії побачити черепах.

— На схід сонця подивитися теж непогано. — «Майже так, як дивитися на юну діву, що голою постає з купелі. Одні діви бувають вродливіші за інших, але кожна дарує сподівання.» — Утім, і черепахи мають свої принади, не заперечуватиму. Що може бути приємнішим для ока, ніж двійко гарненьких опуклих… панцирів?

Септа Лемора засміялася. Як і кожен на «Соромливій діві», вона мала свої таємниці. Втім, хай береже їх на здоров’я. «Я не хочу її краще спізнати, я лише хочу її вграти.» Вона теж це розуміла, і коли вішала на шию кришталя своєї віри та розташовувала його у западинці між грудей, то щоразу дражнила Тиріона лукавою посмішкою.

Яндрі витягнув котву, стягнув одну з довгих жердин з даху надбудови і відштовхнув човен від берега. Двійко чапель підняли голови і подивилися, як «Соромлива діва» виходить на широку воду і починає потроху спливати униз течією. Яндрі став до стерна. Тим часом Ізілья перевернула коржі, поставила залізну пательню на жарівницю і поклала на неї тоненькі шматочки підчеревини. Бували дні, коли вона пекла коржі та смажила шкварки; іншими днями — смажила шкварки та пекла коржі. Раз у багато днів подавали рибу, та цього ранку, мабуть, не судилося.