Розділ 6

— Пан Гуман? Увійдіть, будь ласка.

Це було сказано без ентузіазму. Інгрід мала втомлений вигляд.

Ми ввійшли до просторої вітальні з такими великими вікнами на море, що вся стіна видавалася скляною. Вмеблювання вишукане, в бірюзових і блідо-жовтих тонах на тлі білих стін. Під великою картиною стояв обтягнутий туркусовим шовком диван. Поряд — мармуровий стіл, білий. І білі квіти у срібній вазі.

— Прошу сідати. Ви курите?

Я похитав головою. Дівчина відкрила білу алебастрову сигаретницю і прикурила від маленької золотої запальнички. Якусь мить я сподівався, що й вогник буде, задля гармонії з умебльованням, бірюзовим чи рожевим.

— Дуже перепрошую,— обізвався я, поринаючи у м'який фотель. — Для вас це жахливий удар...

— Звичайно,— ледь нетерпляче відказала вона. — Дуже люб'язно з вашого боку, але ви хотіли спитати щось про Лейфа.

Я виклав їй усю мою історію, згадавши і Лейфову плановану поїздку до Ґьотеборга.

— Дивно,— зауважила панна Берґґрен, дивлячись у вікно. — З тим Ґьотеборгом. О восьмій ми мали з ним ось тут повечеряти.

— І все-таки, він мені сказав про Ґьотеборг. А поліція...

— Гадає, що ви це скоїли,— закінчила господиня за мене.

Я мовчки кивнув. А що гадає вона?

— Розумію,— проказала Інгрід, закурюючи сигарету. Попередня, напіввикурена, ще диміла. — І ви хочете спробувати знайти винуватця?

Складалось враження, наче вона свідомо уникає слів «убивство» і «вбивця». Не дивно, адже Лейф її рідний брат.

— Атож. Боюся, поліція всерйоз собі вбила в голову, ніби винуватець — я. В такому разі їм, звичайно, нема стимулу шукати інші сліди чи мотиви.

— Не знаю тільки, чим я могла б вам допомогти.

— Ви єдина, хто щось знає про Лейфа. У Швеції, після п'ятнадцяти років за кордоном, він пробув лише тиждень і не міг за такий короткий час завести широкі знайомства. Я хочу знати, з ким він тут стрічався, який був мотив злочину, в кого була причина ненавидіти Лейфа так, що дійшло до вбивства. І чому він раптово повернувся по стількох роках. Запитань багато, а відповідей немає. Мені дуже неприємно, що завертаю вам голову, коли... Але ви — моя єдина надія.

— Дивна річ, поліція розпитувала мене приблизно такими ж словами. Прикро, але небагато зможу вам розповісти. — Інгрід глянула на мене крізь густий дим. — Довгий час ми не бачилися. Лейф старший від мене більш ніж на десять років, а це багато значить, особливо в юності й дитинстві. У його двадцять я була дев'ятилітня дівчинка, яку він вважай не помічав. Уже тоді, знаю, брат жив у якомусь дивному світі фантазій. Тато був дуже владний, ніколи не змирявся з синовими невдачами у школі чи в Упсалі. Тому Лейф і став таким. Він завжди хвалився своїми успіхами — вже досягнутими і майбутніми. Гадаю, ніколи не усвідомлював, що все це — брехня.

Подумки я згодився з нею. В Упсалі я теж звернув на це увагу. Не знаючи Лейфа, легко було повірити його побрехенькам про проведені канікули. Особливо на перших курсах. Оті приголомшливі історії про походеньки на цілому континенті. Й у ресторані «Фреден» в мене склалося враження: Лейф намагається показати себе щасливим бізнесменом, що повернувся до Швеції, аби тут осісти і ще більше забагатіти. А все було не так, між дійсністю та вигадкою зяяла прірва.

— Лейфова університетська наука урвалась, тому тато перестав давати гроші й послав Лейфа за кордон, у Ріо-де-Жанейро. Там брат розпочав діяльність на шведсько-бразильській фірмі. Експорт-імпорт, здається. Потім жив у Мексиці й працював в американській авіакомпанії. Кілька років тому знов опинився в Ріо, а тепер ось неждано-негадано приїхав сюди.