Розділ 25

Вийшовши з таксі, я минув фінську церкву. Біля Больгюсґренд повернув і підійшов до резиденції Пера Банерса у сімнадцятому столітті. Провулок був безлюдний, ніхто й носа не висовував надвір у мокву та холод такого вечора. Я пірнув у браму середнього з будинків, що творили собою суцільний ряд, і побіг кам'яними сходами, тими самими, по яких колись ступали ноги Карін, дочки Монса. Що ж мене чекає? Мозок раптово прошила думка: Лейф залишив по собі трьох демонів смерти й два з них лягли розбиті біля його та Андерсового мертвих тіл. Чи не чекає хтось на мене в моїм помешканні? Чи не маю я стати третьою жертвою сліпого демона?

Широкі залізні двері на горище були замкнені, але я знав, де висить ключ, після одної з вилазок Клео по дахах. Невдовзі опинився у чорнильній пітьмі. Але зразу переді мною тьмяно, червоно і погрозливо, наче око хижака, зайнялася кнопка. Я натиснув її, під дахом увімкнулася лампа, кинувши світло на вибоїсту цегляну долівку горища й на замкнені засувами комірчини.

Я розколупав заскочку замка дверей, що вели з горища у мій під'їзд. На сходовій клітці панував морок, доглядач будинку економив гроші — собі — й електроенергію — батьківщині. Нічого не видно, нічого не чути. Ані навіть димку від сигарети якогось мента.

Обережно причинивши двері, я ступив на сходи. Вийняв із кишені ключ, став потихеньку спускатися. Міцно схопившись рукою за сталевий поручень, намацав ногою, де закінчуються сходинки.

У моїй оселі було тихо і темно, крізь шпарки у дверях не просочувалося ніякого світла. У сусідів, як завжди, надто гучно грало радіо. Я обережно встромив ключ у замок і повернув. Двері відчинилися без рипу. На килимку під ногами зашелестіло кілька листів.

І раптом — щось ударило мене по плечі. Якусь мить я гадав, що це вже важка рука правосуддя хапає мене за шкірку. Але то була Клео. Голодна, самотня й докірлива Клео.

Муркотіла і тицялася холодним носом мені у вухо, коли ми йшли на кухню, де залишилися кілька салак і блюдечко з вершками. Очевидно, для мене, як ото залишають для доброго господаря й турботливого батька родини.

Я ввійшов у вітальню, опустив штори й засвітив настільну лампу. Не було потреби сигналізувати Єнсону і його братії, що я вже вдома. Наразі ні.

У спальні я зняв карту Європи. Цікаво, що б подумав її автор, мій далекий предок, якби знав, що станеться з його нащадком. Дверцята сейфа були незаймані, ніхто не викрив мого сховку. Статуетка лежала на місці, загорнута у газету.

Я розгорнув папір, узяв зеленкуватого демона, вийшов у вітальню і сів у фотелі навпроти каміна. І тут помітив, що книжки на полицях не засунуті гаразд. Наче хтось чогось шукав за ними, а потім не поставив їх на місце. «Та це, напевно, пані Андерсон витирала пилюку»,— подумав я і глянув на Лейфову скульптурку.

Бог смерти стояв поруч мене на фаянсовому столику і дивився перед себе. Чого він очікував? Нової людської жертви?

Я взяв його в руки. Промацував нерівну, шорстку поверхню. Два вбивства і вбивця. Чи два вбивці? Сидять тепер у пітьмі й тішаться, які вони хитрі та спритні. Уникнули кари за вбивства, та ще й подали поліції готовенького вбивцю. Загорнутого в целофан, на срібній таці. Акуратненько, комар носа не підточить. Але ось він, розв'язок головоломки,— у моїх руках. Відповідь на запитання, що мордували мене протягом останніх кошмарних днів.

Я жбурнув індіанського божка у пащу каміна. Божок розбився на друзки, лише голова вціліла. Повільно покотилася по підлозі до моїх ніг. Знерухоміла. На мене дивились її очі. Холодні, байдужі. Як і раніше — пожадливі, жорстокі.

Я здригнувся. Й чого? Смішно непокоїтися, це ж лише череп'янка. Ніякої гри надприродних сил. Ніякому божкові смерти з далекої доісторичної Мексики не під силу здійснити свої прокляття тут, у стокгольмському Старому Місті. Два демони лежали розбиті на місцях злочинів. Вони — витвір людських рук, як і третій, що у мене. А ось тепер я вже знаю чому.

У каміні поміж дровами і паперами щось блищало. Я нахилився і переконався, що мав рацію. То був довгий, вузький металевий циліндр. Приблизно як алюмінієвий футляр для гарної сигари. Я взяв його. Ще не випроставшись, навпочіпках, випадково зиркнув на драпрі, що відділяє затишний куточок вітальні. Використовую його на святкові оказії, коли в мене гості.

Я побачив чужі черевики. Носки видніли попід густим оксамитом штори.