Розділ 24

— А ти як знаєш?

— Лише припускаю,— зітхнув я. Один за другим розвалюються будиночки з карт. Отже, це Маргрет інформувала Стіга, що Андерс їде в ліси. А Стіг їй усе розказав, розігрів її фантазію. Може, Андерс Гольмстрем і Берґман навіть пальця не вмочали у торгівлю дурманом. Згадалося мені старе народне прислів'я: «Коли сліпий веде сліпого, обидва падають у яму». Стіг і Маргрет. І я теж. Напевно, ми всі троє у тій самій ямі.

— Що ж, мені пора,— звівся я й застебнув плаща. — Боюся, тепер уже рахунок іде на години.

— Що за рахунок?

— До зустрічі з моїм другом Єнсоном,— загадково для Маргрет відповів я.

Коли я виходив із галереї, Бергман сидів у тому ж фотелі. Його водянисті очі глузливо зиркнули на мене понад краєм газети.

— Де ви були позавчора о двадцять першій? — поспитав я.

— Це не ваше діло. Але в одному ви можете бути впевнені. В Лідінге я не був, маю на це свідків. А ви маєте?

Вийшовши на вулицю Карлавеген, я відчув голод і зайшов у найближчу кондитерську поблизу.

— Шоколад зі збитими вершками,— тихо замовив я і розглянувсь. Але ніяких свідків мого ласолюбства не було. — І ще тістечка «картопельку» й «Наполеон».

Срібна ложечка легко увійшла в ніжну «картопельку». Шоколад був чудового смаку, і на якийсь час я забув про жорстокий світ та сірий туман на вулиці Карлавеген, де вже засвічувалися ліхтарі. Несподівано я розсміявся, й офіціантка поцікавилась, чи не хочу замовити ще щось.

Я не хотів. Сидів отут, дорослий чоловік, пив шоколад з вершками, їв тістечка, наче нічого й не сталося. Якби це було не в житті, а в детективному романі, мав би, напевно, видудлити бурбон, вибити ногою двері, стрельнути кому-небудь у живіт і таким чином виборсатися з тарапатів.

Я задумливо погойдував чашкою. Тоді, коли ми сиділи у «Фредені», Лейф здавався наляканим і дуже наполягав, щоб я о сьомій прийшов до нього. Чи не могло бути, що він просто-напросто хотів, аби я там був, бо сподівався інших відвідин? Щоб я прийшов до Лейфа, коли у нього хтось інший, і не дав скоїтися лихові? А потім убивця використав те, що ми з Андерсом Гольмстремом поскандалили в галереї, і виманив мене ввечері в Лідінге. Саме туди, де він застрелив Гольмстрема. І фірмовий конверт галереї «Естет» неважко було роздобути. Лежав там, напевно, доступний кому завгодно. Стігові, Маргрет, Бергманові, Інгрід. Може, й Рунманові — теж. Усі вони знали, що мені непереливки, хтось із них скористався цим. Але хто?

Здогад Маргрет, що винуватцем є Зачуханий Принц, теж не такий-то й надуманий. Хто ще мав мотиви для подвійного вбивства? Інгрід? Навіщо це їй? Навіть якщо вона й застрелила свого рідного брата, що став жертвою своєї нерозважности, то не було ніякої рації вбивати Андерса Гольмстрема. Колишній наречений, довгі роки вона, якщо вірити Маргрет, співпрацювала з ним у наркобізнесі. Втім, цього не могло бути. Не пасує до Інгрід роль демонічної наркопринцеси, чорної павучихи у павутинні. Хай павучихи іноді й поїдають павуків, та у випадку Інгрід це дуже вже важкостравний харч.

Та ні, Бергман — куди імовірніша кандидатура. Якби ж тільки добряче взятися за нього! Безумовно, він надто хитрий і слизький, щоб не забезпечити собі алібі. Тому Єнсон навряд чи стане тиснути на Бергмана, керуючись лише моїми підозрами. Щось у цій справі зробити — це вже мій клопіт. І то терміново зробити. Єнсон довго не чекатиме.

Є ще інші запитання. Звідки Мартінсон знає так багато? Чому він вважає, нібито Андерс Гольмстрем їздив на дачу забрати пакет героїну з літака? Може, того дня хтось хотів спекатись мене із Стокгольма, аби вдертись у крамницю? Власне кажучи, що я знаю про Стіга? Практично нічого. Зате він знає про мене все.

Гаразд, нічого сидіти отут, наче та стара дівка, й пити шоколад. Вирішено: повертаюся в галерею й вибиваю інформацію з Бергмана. Якщо ж ні, то це зробить Єнсон.

Я рішуче звівся і твердим кроком вийшов у пітьму й дощ. Після теплої, затишної кондитерської мені забило дух поривом холодного вітру.

На тому боці вулиці видніла телефонна будка. У будь-якому разі насамперед слід подзвонити Єнсону. Я ж увесь день на ногах. Не був у крамниці, не телефонував. Могло таке трапитися, що моя зустріч з Бергманом зовсім зайва. Хай це й соломинка, але ж надія останньою покидає людину.

У зеленому телефонному апараті задзеленчала моя крона: як завжди, не маю дрібних. У слухавці поклацало, невдовзі обізвався комісар.