Розділ 15

— Привіт, брате, привіт. Як воно в тебе зранку? Я не перешкодив? Ніяких дівчаток у спальні?

Мартінсон з цікавістю зиркнув понад моїм плечем у глиб квартири.

— Можеш сам переконатися, перешкодив ти чи ні,— кисло відповів я. — А що це ти нап'яв на себе? Грибний сезон розпочинається через добрих кілька місяців. Чи ти на сморжі зібрався?

— Жартівник з тебе. Еге ж, на сморжі. Саме на них я вибираюсь. Паскудні, отруйні, як нещастя, але смачнющі, коли їх стушкувати. Ось тоді й споживай їх. Сьогодні ми з тобою підемо їх тушкувати.

— Ну що ж,— покірно сказав я,— ласкаво прошу.

Зайві запросини, він давно вже стояв у передпокої.

— Я знав, що ти антиквар,— зауважив Стіг, коли ми пройшли далі,— але не знав, що у тебе тут справжній музей. Збіса шикарний барліг.

— Гріх нарікати. Хоча для мене як антиквара це мінус. Сподобається мені щось — ніяк не наберуся духу продати. Хіба що згодом, по якомусь часі.

— Зрозуміло. Живеш в ощадній книжці: треба грошенят — заносиш кілька крісел у крамницю і продаєш їх якійсь вдовичці з Естермальма.

— Вдовички нічого не купують. Продають, коли їм добре заплатиш і тримаєш язик за зубами. Вони ж бо ніколи нічого не потребують продавати. Лише — «позбутися» столика чи курантів, аби в хаті було більше місця. Але скажи, навіщо ти припер рюкзак і бінокль. Ти що, у скаути записався? Хочеш десь отаборитись?

— Отаборитись, отаборитись,— із загадковою міною повторив Мартінсон і сів у фотель. Тоді звівся, зняв наплічник і ляснув ним об журнальний столик. Я здригнувся, фізично відчувши свіжі подряпини на лакованому червоному дереві.

— Ось так. Тепер він упіймався, друзяка наш коханий. Маю цілком певні дані, що сьогодні він сподівається великої партії товару. Орієнтовно знаю, куди й коли надійде. Якщо хочеш у цьому переконатись і здобути докази, щоб спекатися ментів, то їдь зі мною. Матимеш відповідь на одне запитання. У тебе авто. В мене немає. Не було, і не думаю купувати. Зайва перешкода у спілкуванні з друзями. До речі, в тебе є грог? Щось у горлі деренчить.

Я приніс високу склянку. Як на Стіга, забагато влив содової, але він нічого не сказав, лише поморщив носа. Але ж година всього лише десята. Ще змалку я міцно засвоїв певні засади від батька-пастора.

— Піймався наш друзяка. І нас має бути двоє. Будеш потім за свідка. Маємо їх на гачку.

Стіг задоволено гигикнув. Осушивши склянку, багатозначно глянув на мене, та я вдав, що не розумію натяку.

— Ти про що? Хто на гачку? Який товар?

— Наркотики, що ж іще! — відповів він, позіхнувши. — Хай йому чорт, пізно ліг учора. Увечері прилетить товар. Заберуть його наші дружочки. Будемо там — вони в нас у кишені.

— Звідки ти довідався про наркотики?

— Ти б хотів зразу все знати,— хитрувато посміхнувся Мартінсон. — Не скажу. Поки що. Знаю це з одного із моїх джерел інформації. Наразі тобі цього вистачить.

— То кого будемо переслідувати в лісі?