Ну а з цим «веселтоном» як бути? Це не ім'я, а назва першокласних блакитно-білих діамантів. «Веселтон — на нього можна покластися»,— сказав Лейф. Пожартував, напевно, про свої майбутні оборудки з камінням? Ужив професійного жаргону? Планував імпортувати веселтони з Бразилії?»
Відбитки моїх пальців у Лейфовій ванній, звісно ж, дуже мені нашкодили. Я геть забув, що заходив у туалетну закрутити кран. Чи не стояв тоді за дверима вбивця? І вхідні двері грюкнули, коли я заходив до кімнати, де лежала розбита статуетка. Я подумав, що це лиш протяг, а то вбивця дременув. І той прикрий сморід був зовсім не від стружки й упаковання: то був пороховий дим з пістолета. Я здригнувся й замовив ще чарчинку гіркої.
Втім, а чому вбивця не втік одразу? Чогось шукав? Лейфових веселтонів? А може, «Веселтон» — це кличка якогось торговця діамантами? Чи не обшахрував когось Лейф з отими камінцями так, що мусив потім накивати п'ятами із своєї дискотеки? Є ще один варіант — припущення Рунмана, ніби Лейф устряв у якісь внутрішньополітичні тарапати. Знаки питання множилися, наче культури бактерій у лабораторії.
За гарячою стравою — тушкованою дичиною у мене почало назрівати рішення, за кавою й чарочкою «Ремі Мартін» воно дозріло. Поїхати до Інгрід. Усістися на туркусовому тапчані під абстракціоністською картиною і всерйоз поговорити з нею. Питання поставало руба: якщо не знайдеться нічого конкретного кинути в пащеку Єнсонові, крім Мартінсонових макоцвітних теорій, то незабаром мене таки посадять. Адже все свідчить проти мене, а Єнсону треба дбати про власну кар'єру, звітувати за зроблене. Напевно, його підлеглі вештаються навколо вулиці Кіндстугатан і стукають у кожні двері, тримаючи в руках мої фото. Незадовго вони таки переконають когось із мешканців у тому, що я прийшов до Лейфа годиною раніше, ніж насправді, що ми галасували і гамселили один одного.
Треба діяти. Єдина людина, котра знає все про Андерса Гольмстрема і його поїздки в Амстердам,— це Інгрід. Тільки не треба телефонувати і тим самим попереджувати її. Не можна давати їй час для намислу. Я просто стану на порозі. Акурат як Єнсон. Мій друг Єнсон.
Я розплатився й вийшов. Водій таксі виконав таку саму процедуру з картою Стокгольма, як і я кілька днів тому, шукаючи вулицю Слейпнерстіген. Але він мав більше досвіду, і ми доволі швидко пропетляли лабіринтами до місця.
Коли я ввійшов масивною брамою на подвір'я, віллу оповивали тиша і морок. Блідий березневий місяць час від часу показувався поміж хмар. Жодне вікно не світилось. Невже Інгрід спить? Але ж тепер лише десята, вона мусить мене прийняти. Ідеться про вбивство. Я рішуче подався вузьким кам'яним хідником.
Вітер набрав сили. Віти плакучої верби заглядали у великі вікна вітальні, коли я натиснув на дзвінок. Нічого не чутно, лише дзижчить сигнал у потонулому в мороці будинку.
Подзвонив двічі. Тричі. Ловлячи дрижаки від холодного вітру, я міркував, як би оце впіймати таксі в сплячому Юршгольмі. А якщо електричкою? Надто пізня година.
Саме коли я налаштувався вже йти геть, за віллою щось захрускотіло. Наче хтось топтав скло. Чи ламав ногами льодок замерзлої калюжі.
Помалу й обережно я обійшов ріг великої тераси. Стоячи по той бік великого плавального басейну, побачив: якийсь темний силует пробіг моріжком і перестрибнув через низьку огорожу.
— Гей, ти! — крикнув я проти вітру. У відповідь чмихнув мотор автомобіля. Погойдуючись, два червоні габаритні вогники зникли у пітьмі.
Я обернувся і глянув на оселю. Від поривів вітру торохтіло вікно. Зблизька виявилося, що в ньому вибита шибка. Під ногами на кам'яній доріжці хрускотіли скалки. То це я своїми дзвінками виполохав злодія?
Я заглянув у вибите вікно. Це, напевно, кухня. Залізти всередину? Чи краще почекати? А якщо там Інгрід? Поранена, побита?
Повагавшись, я повиймав з рами скалки й проліз через вікно всередину.
— Ще тільки того бракувало,— пробурмотів я собі під ніс,— щоб Інгрід чи хтось інший лежав тут убитий. Або раптом — яскраве світло і з шафи вигулькує Єнсон. Як ото Коломбо, теледетектив. Ось тоді мені точно гаплик.
Все ж таки найрозумнішим було дізнатися, що тут сталось. Водій таксі все одно скаже, що ввечері привіз мене сюди, коли його спитають. На вулицю Слейпнерстіген не часто приїжджають таксі. Найкраще скористатись нагодою й розглянутися, адже у будь-якому випадку розплата буде завжди однакова.
У великому домі панувала пітьма. І тиша, зловісна тиша. Лише вербове гілля благально шкряботіло по шибках.
«Не варто світити,— вирішив я,— бо ж сусіди. Інгрід, напевно, кудись поїхала. Побачивши світло, якийсь доброзичливець обов'язково подзвонить у поліцію».
Я обходив темні кімнати. У вітальню просочувалося слабке світло вуличного ліхтаря. У півтемряві вгадувались обриси бірюзової обстанови. Наскільки було видно, нічого тут не бракувало. Всюди був лад. Нічого перекинутого, ніяких витягнутих шухляд. На столі розкішно мерехтіла срібна таця. Та чи злодій це був? Але хто ж тоді й навіщо лазив у вікно?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Таємниця мексиканських божків смерті.» автора Ян Мортенсон на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 13“ на сторінці 2. Приємного читання.