Розділ двадцять восьмий

Розділ двадцять восьмий

різь вікно свого номера Девід дивився на баржі, що йшли Гудзоном, і відчував, як усе тіло аж пече від напруги. Знову це déja vu. Ні Гатч, ні Мередіт, ні Стейсі не відповідають на дзвінки своїх мобільників.

Він знову вимкнув звук телевізора, але кадри з несамовитим полум'ям лісових пожеж і чорним димом палахкотіли на екрані.

Зустрічне полум'я не допомагало. Нічого не допомагало. Лишалося сподіватися, що Гатч зуміє обійти вогонь.

Девід почув, як Йаель перекрила воду в душі, але в голові в нього досі лунав голос Стейсі, яка перелякано викрикувала його ім'я.

Ні. Він примусив себе стерти той кошмарний спогад і нагадав собі, що Карл Гатчинсон — найкращий в усьому, за що береться. Ніхто не зашкодить Мередіт і Стейсі, доки з ними Гатч. Ніхто. Навіть Темні янголи.

— Вони там не відповідають на дзвінки, — гукнув він до Йаелі. — У мене недобре передчуття. — Він відвернувся від вікна й застиг на місці.

Йаель стояла біля свого незастеленого ліжка. Її махровий купальний халат майже розчахнувся, зелені очі здавалися зовсім прозорими від переляку. До горла їй притискав короткий мисливський ніж якийсь білявий здоровань.

А я нічого не почув.

Девід придивився: цей тип — велетенський хлопчак. Широкоплечий, як регбіст, він мав обличчя хвацького курсанта з корпусу підготовки офіцерів запасу. Очі в нього якісь дивні — ясно-блакитні, майже білі, і емоцій у них не більше, ніжу м'ячиків для пінг-понгу. Такий собі гібрид центрального захисника університетської футбольної команди та найманого вбивці.

— Відпустіть її, — промовив Девід. У нього пересохло в горлі. Два самоцвіти в кишені зненацька розжарилися, наче гаряче вугілля, й припікали йому стегно. Він бачив, як пульсує вена на шиї Йаелі у якихось міліметрах від леза ножа, що вдавлювалося їй у шкіру.

Чи існують резони для Темного янгола?

— Гадаю, ми зможемо дійти порозуміння, якщо ви їй не завдасте шкоди, — почав Девід і зробив один обережний крок уперед. — Насамперед відпустіть її.

— Ми це обговоримо, але після того, як ви віддасте мені свою червону книжечку.

Йому відомо про мій щоденник. Девід був приголомшений. А ми вважали, він полює за самоцвітами чи за торбинкою старого рабина.

Девід глибоко вдихнув і зміряв гіганта поглядом. Не поспішай. Знайди до нього підхід. Він не старший за твоїх студентів. І вразливий, як і вони, — бач, як пітніє.

— Може розкажете, хто ви такий і в чому справа? — Чомусь його голос звучав на октаву нижче, ніж зазвичай.

— Я лише посланець, професоре. Покладіть телефон он туди на стіл, — показав він підборіддям, — і скажіть, де щоденник. А ще я заберу все, що вам передав рабин.

Девід зустрівся поглядом із Йаеллю. Його скроні пульсували болем. Він мало не послав хлопця під три чорти, але прикусив язика та примусив себе пильно вдивитися в супротивника.