Розділ сьомий

Розділ сьомий

оли Девід вийшов із таксі в Брукліні на авеню Z, у Нью-Йорку накрапував дощ. Із сумкою через плече Девід вибіг східцями на поріг нічим не примітного особняка на розі й натиснув на дзвінок. Чекаючи, доки йому відчинять, він розглядав срібну мезузу з вигадливим візерунком, прикріплену до дверей центру Б'наї Їсроель.

Йому відчинив худорлявий, доволі молодий чоловік, одягнений скромно в білу сорочку, широкі чорні штани та трикотажну чорну ярмолку. Він провів його до приміщення, що колись, очевидно, було вітальнею в чийомусь приватному будинку. Розкішний особняк перетворили на цілком пристойний лабіринт офісів.

— Я рабин Цві Гольдштейн, помічник рабина Бен Моше, — сказав чоловік на ходу, ведучи Девіда коридором до аудиторії з широкою зеленою дошкою, встановленою перпендикулярно до двох довгих стін із книжковими полицями. Девід пробіг очима по корінцях книжок і зауважив, що всі вони гебрейською мовою. В аудиторії приємно пахло крейдою, старою шкірою та мастикою для підлоги.

— Ми дивилися ті сторінки, які ви надіслали факсом рабинові Бен Моше. — Рабин Гольдштейн усміхався й насилу стримував радісне збудження. — Він дуже хоче з вами зустрітися.

Чудово. Може, тут я нарешті щось довідаюся, — подумав Девід.

Останнім часом щоразу, коли він заглядав у щоденник, то неодмінно натрапляв на сторінку з новим ім'ям Стейсі.

І від цього йому ставало дуже неспокійно.

— Я піду й скажу рабинові, що ви вже тут, а ви, може, тим часом вип'єте чаю?

— Ні, дякую. — Залишившись наодинці, Девід запхав руки в кишені й підійшов до єдиного в кімнаті вікна. По склу струмками стікав дощ, через що обриси будинків та автомобілів розпливалися. Він мимоволі згадав кадри з вибухом іранського танкера, які бачив по телевізору в аеропорті, чекаючи оголошення посадки. Здавалось, останнім часом по телебаченню показують лише погані новини.

Він здригнувся від несподіванки, коли тихий голос за спиною перервав його думки.

— Шалом, Девіде. Прошу, ходімо. Поговоримо нагорі, у моєму кабінеті.

Девід здивувався. Він сподівався почути їдишський чи російський акцент, тим часом немолодий рабин, що стояв перед ним, говорив із ледь уловимою новоанглійською вимовою. Голос він мав скрипучий — той ніби пасував до його кістлявої статури. Рабин Елізер Бен Моше був худорлявим і здавався таким самим давнім і потріпаним, як ті книжки, що стояли на полицях. Він був геть сивий, зі сріблястою бородою, що легкими закрученими пасмами спадала до середини грудей. Ідучи за рабином нагору сходами з килимком, Девід звернув увагу, який той хирлявий. Простий чорний піджак прямо-таки висів на його кістлявих плечах і здавався завеликим, певно, розміри на два, начебто від часу покупки його власник дуже зсохся.

Бен Моше зачекав, доки Девід усядеться зручно в його тісному кабінеті. У карих очах можна було прочитати гострий неспокій, цікавість, надію.

— Ви принесли свій щоденник? І камінь?

Який довгий вступ! Девід поліз до сумки й витяг записник у червоній шкіряній обкладинці. Коли він поклав його на стіл, у рабина загорілись очі. Девід дістав із кишені й агат і тоді побачив на столі біля комп'ютера ті сторінки, які раніше надіслав рабинові факсом. На них щось було написано, але він не міг прочитати, що саме.

Рабин простягнув по камінь висохлу старечу руку, і Девід, лише мить повагавшись, поклав агат йому на долоню.

Рабин Бен Моше мовчки, затамувавши подих, дивився на гладкий, відшліфований агат. Тоді глибоко зітхнув, і його хирляві груди затряслися.

— Він не має граней.