Розділ двадцять восьмий

Джилліс застогнав, але не ворухнувся. Девід хотів був до нього підійти, та Йаель схопила його за руку.

— У нас обмаль часу, Девіде, прошу тебе.

Вона має рацію. Джилліса нелегко було б примусити розв'язати язика, можливо, знадобилася б не одна година. А тим часом поліцейський бюлетень розшуку розпалив бажання в служби безпеки розв'язати язика йому, Девідові.

Він обережно прочинив двері й визирнув у коридор. Порожньо.

Звідки було йому знати, що під стінкою в нижньому вестибюлі стоїть м'ясистий пуерториканець і не зводить очей з ліфтів, — на той випадок, що професору Девіду Шепарду та Йаелі Гар-Пац удасться проскочити повз Джилліса й виїхати з готелю.

— От вам і сучасна техніка. — Гатч із відразою підняв на лоб сонячні окуляри й глянув на огрядного продавця крамнички «Марлі», а Стейсі тим часом замислено вивчала асортимент цукерок на дерев'яних поличках.

— Отож бо. — Продавець катав за неголеною щокою кульку жувального тютюну. — Ці лісові пожежі нам іще вилізуть боком. Жодна техніка не здолає Матінки-Природи.

— Це просто купи не тримається. Невже у Флаґстаффі не знайдеться бодай одного мобільника, який працює? — втрутилася Мередіт. Її нетерплячка викликала в продавця лише тихе рохкання. Стейсі глянула на стелю з соснових брусів і закотила очі.

— Я ж і кажу, мем, навіть якщо у вас «AT&T», «Verison Singular» і таке інше. Навіть якщо хтось і пробивається до центрального оператора, сигнали все одно не проходять.

— А всі стаціонарні телефонні лінії перевантажені: люди намагаються до когось додзвонитися, — відізвався засмаглий чолов'яга, який саме витягав упаковку пива з холодильника. Стейсі задивилася на його ковбойські чоботи — справжній витвір мистецтва з химерними візерунками й чудернацькими заклепками.

Гатч не звернув уваги на цього чоловіка. Він пильнував Стейсі, вхідні двері, а також дорогу й паркінг із невисокими деревцями, що росли обабіч на кам'янистому ґрунті. Від його хатини у Волнат Крік хвоста за ними не було. Не було й ознак групи прикриття, яка могла з'явитися щомиті. Він не уявляв, як зустрінеться з ними, але вибору не мав, — їм доведеться прориватися крізь пожежі.

— А якщо людина потрапила в надзвичайну ситуацію? — Мередіт підвищила голос, що в маленькій крамниці, пропахлій засобами для чищення й затхлою кавою, здалося схожим на пронизливий крик.

— Увесь світ нині потрапив у надзвичайну ситуацію, мамо, — стиха промовила Стейсі, і щоки в неї стали рожевими, як і літери на її футболці. — Хіба ти не дивишся новини?

Продавець гмукнув і відійшов відпустити пепсі та чіпси двом хлопчакам, що чекали біля каси.

Гатч зважував варіанти. Варіантів не було. Їм необхідно зв'язатися з Девідом і групою прикриття, щойно вони дістануться якогось безпечного місця.

— Рушаймо, панянки, час спливає. Знайдемо інше місце й звідти зателефонуємо бабусі, привітаємо її з днем народження.

Стейсі здивовано зиркнула на нього та відвела очі, коли зрозуміла. Бідолашна. Час від часу вона, здається, забуває, що означає ця, сказати б, пригода. Тримається вона непогано як на тринадцять років, проте вся ця історія вже дасться їй взнаки. Гатч бачив, як вона щось шалено строчила у своєму щоденнику сьогодні вранці, зіщулившись у великому кріслі з високою спинкою, де полюбляв сидіти його дід і читати вголос журнал «Скотарство на ранчо». Гатч одразу зрозумів, що Стейсі — чуйна, палка, ласкава, налякана дитина, котра не усвідомлює, що її щира душа відкрита для всіх і кожного.

Мередіт жбурнула на прилавок пачку «Мальборо» й десятидоларову купюру. Гатч спустив з лоба темні окуляри й рушив до виходу, випередивши Стейсі.

— Ідіть, я за вами, — гукнула вона йому в спину.

Гатч вів Стейсі до машини та пильно стежив за дорогою й відкритою кам'янистою місциною від пагорба, на якому стояла крамниця. Усе видавалося звичним, утім, він злегка притримував Стейсі за плече.