Розділ сорок п'ятий

Розділ сорок п'ятий

тримати пропуск служби безпеки для Джефрі Бейлза та двох інших Темних янголів було не складно, бо документи в них — бездоганні. Розстарався лорд Галістер: роздобув усі потрібні папери, а чому б ні? Допомогти Темному янголові знищити одного з останніх потаємних — то велика честь, яка добре прислужиться лорду Галістеру, коли гносеї вознесуться з Ковчега. «Він стане одним із героїв — разом із нами», — думав собі Бейлз, перевдягаючись у темно-зелений однострій носильника в самотній тиші свого найманого помешкання.

Штани були задовгими, та що тут удієш? Припасовувати в кравця не було часу. Сьогодні ввечері Лайонел сховає останню партію зброї в стіні чоловічого туалету на пристані. Ні в кого не виникне підозр, що цілий арсенал знаходиться в акуратній заглибині за великим металевим автоматом для видачі паперових рушників. Ніхто не зверне уваги на трьох чергових носильників, які під час швартування «Квін Мері» в гавані змагатимуться за честь обслужити одного особливого пасажира, коли той зійде на берег.

Бейлз мав добре передчуття щодо цього фінального завдання. Час від часу він підходив до дзеркала, на мутну поверхню якого скотчем наклеїв глянсову кольорову фотографію Черля. Він не поспішав: запам'ятовував найменшу зморшку й лінію на усміхненому обличчі.

Він і собі посміхнувся. Чомусь він упевнений, що саме йому випаде засадити кулю в горлянку Черля, не встигне старий звикнути після хитавки до твердої землі під ногами.

Кріспін чмихнув, сидячи навпроти койки, де потроху заворушилася Стейсі. У малій підземній комірчині відгонило цвіллю та якимись ліками. Він терпіти не міг запаху ліків — аж надто нагадував він про роки, занурені в темряву, про лікарню, де він змарнував свою юність. Була певна закономірність у тому, що це дівчисько, таке дороге для Девіда Шепарда, зараз лежало напівпритомне тут, перед ним.

Як гукнеш, так і відгукнеться. Нарешті вже відгукується Шепардові.

«Хіба це не іронія долі, — міркував Кріспін, — що дорогоцінна «донечка» Девіда Шепарда має майже стільки років, скільки ота Еббі на час халепи з падінням?» Масть у тієї була інша, але розквітаюча жіночність, коли дівчинка перетворюється на дівчину, така сама. І волосся так само спадало на плечі. А повногубий невинний рот несвідомо давав приховані обіцянки...

У нього сяйнула одна ідея — і пульс прискорився. Можливо, найжорстокішим покаранням, яке я міг би призначити для Девіда Шепарда, була б не її смерть, а звістка, що я забираю її з собою в новий світ — на нашому судні, разом з іншими обраними жінками...

Кріспін здригнувся. Про що він марить? Вона — не Еббі. Вона — одна з потаємних. Вона мусить померти — задля того, щоб гносеї жили й вознеслися для злиття з абсолютним Джерелом.

Хай буде так. Шепард Шляхетний і так мучитиметься від свого безсилля врятувати її — і весь світ.

Крізь стіни донеслися якісь невиразні крики. Знов оті жінки. Начиння незгоди. Його смішило, що вони вважали, ніби до них хоч хтось прислухається. Невдовзі їх виведуть із загороди. І він, Змій, отримає першочергове право вибору — яка з цих посудин стане для нього засобом наново заселити світ. Він голосно розсміявся, гортанний розкотистий звук ніби виривався з глибини грудей.

Очі дівчинки широко розкрилися.

Стейсі скривилася від болю в голові. Враження було таке, немов через її мозок пропускають електричний струм, тільки не в такт із биттям серця. Якусь мить усе видавалося сірим, вона кілька разів кліпнула очима й урешті-решт зосередила погляд на шерехатій стелі.

Рухайся. Зроби зусилля. Сядь.

Вона спробувала підвести голову з подушки, але знову звалилася на койку, відчувши хвилю нудоти.

Сміх. Вона почула сміх. Отой самий, що їй ввижався вві сні. Долаючи біль і відчуття, що кімната пливе перед очима, дівчинка повернулася до джерела цього звуку.

Чоловік, що втупився в неї очима, нагадував лева, якого вона бачила в зоопарку в Сан-Дієго. Довге рудувате волосся спадало йому на очі, а посмішка була хижою. Вона щільніше притислася до стінки, прагнучи опинитися якомога далі від нього, — і знову почула той сміх.

Він підвівся й рушив до неї.