Розділ тринадцятий

Розділ тринадцятий

апітолійський пагорб огорнули сутінки. Ділон Мак-Ґрет вийшов із будинку на вулиці D і швидко пішов до авта. Сів за кермо, вставив ключ запалювання, але не повернув його. Натомість витер хустинкою з обличчя піт і витяг мобільних.

— Ну що, Ділоне, знайшов?

Голос Девіда був схвильований, як ніколи. «Утім, це зрозуміло, — подумав Ділон, — адже сьогодні в нього на очах убили Бен Моше».

— Ні, Девіде, вибач. Його немає ні у верхній шухляді комоду, ні в інших шухлядах. Я навіть шукав у столі у твоєму кабінеті. Марно.

— Подивися ще раз. Він мусить бути там. — У голосі Девіда бриніла тривога.

— Я добре шукав, повір. Його там немає. Єви теж не було: вона залишила мені двері незамкненими. — Ділон увімкнув двигун.

У телефоні запала тиша.

— Девіде?

— Хтось побував там перед тобою. — Тепер у голосі Девіда чувся відчай. — Хтось викрав мій клятий паспорт.

— Та ні, я так не думаю. — Ділон нервово стиснув кермо. — Не схоже, щоб у будинку хтось нишпорив. Нічого не розкидано, все на місцях. За винятком хіба що пилососа. Єва забула його сховати.

— Це на неї не схоже.

— То що я маю зробити? — Авто різко рушило, здійнявши в повітря сухе листя. — Заявити в поліцію, що твій паспорт зник?

— Ні-ні. Ніякої поліції. Я щось придумаю.

— Девіде, а що з агатом? — Ділон прокашлявся. — Він і досі в тебе?

— Так. Тепер я маю ще й бурштин. Його дав мені Бен Моше за мить до того як... — Він змовк.

У вечірньому присмерку Ділон заплющив очі.

— Сподіваюся, ти усвідомлюєш усю відповідальність...

— У мене не було часу думати про неї.