Розділ двадцять четвертий

Розділ двадцять четвертий

дова рабина Цві Гольдштейна, тендітна, як молода лань, жінка, занурилась у своє горе. На вигляд їй було не більше двадцяти, втім, вона вже народила своєму чоловікові семеро дітей — за сім років. Найменша дитина, п'ятимісячна дівчинка, ще не могла зрозуміти, що означає сльоза, яка впала їй на жовтий бавовняний светрик. Не могла вона зрозуміти й того, що більше ніколи не побачить обличчя татка над собою, коли той благословляв своїх дітей на початку кожного шабату — дня суботнього.

Capa Лія Гольдштейн і її діти сиділи в напівтемряві свого скромного помешкання. Усі вони тулилися, мов пташенята, на тахті, з якої прибрали всі подушки. На полиці за ними горіла велика поминальна свічка в червоній склянці. Через аварію вона була єдиним джерелом світла в кімнаті. Поруч зі свічкою лежала купа молитовників, якими двічі на день користувалися чоловіки під час відправи в домі.

Так має бути сім днів, протягом яких найближчі родичі Цві Гольдштейна виконуватимуть обряди поминальної жалоби.

Коли Capa Лія дізналася про вбивство чоловіка, вона взяла ножиці й розрізала комір своєї блузи, а потім зробила подібні розрізи на одежині дітлахів. Протягом семи днів, що називаються шива, усі дзеркала в домі мусять стояти затуленими, родина має сидіти на низьких ослонах або на тахті без подушок, а батько та брати Цві не голитимуться.

Інші члени родин і друзі йшли нескінченним потоком підтримати сім'ю: хто їжею, хто молитвою, хто просто своєю присутністю. Девід і Йаель почувалися чужими в цьому морі щільного співчуття, утім, обоє розуміли, що їхнє вторгнення необхідне.

Коли племінниця Сари Дії забрала в неї дитину й примусила випити склянку соку, Йаель торкнулася руки молодої жінки.

— Місіс Гольдштейн, ми з професором Шепардом були в рабина Бен Моше, коли стався наліт, — промовила вона лагідно. — Нам прикро вас турбувати, але, будь ласка, приділіть нам трошки часу, можливо, це допоможе довідатися, хто спричинився до вашої тяжкої втрати.

Удова подивилася на них очима, сповненими болю.

— Ходімо зі мною.

Вона завела їх до невеличкого кабінету, заставленого книжками. Останнє світло згасаючого дня пробивалося крізь віконниці скромної, затишної кімнати, де пахло тютюном для люльки й засобом для полірування меблів.

— Мій чоловік — нехай спочине він із миром — проводив тут багато часу, читав, навчався.

Вона безпорадно озирнулася навкруги, ніби шукаючи те, що навіки зникло.

— Чим я можу зарадити?

Девід витяг із рюкзака карту Таро.

— Ця карта була серед речей, які рабин Бен Моше передав мені на збереження. Може, ви знаєте, чому він її ховав чи звідки вона взялася.

Capa Дія відсахнулася, коли Девід простягнув їй карту. Очі вп'ялися йому в обличчя.

— Вона віщує Смерть.

Жінка похитнулась і впала б, якби Йаель її не підтримала.