Розділ четвертий

Розділ четвертий

 у от, Ділоне, тепер ти знаєш. Скажи, я псих? Отець Ділон Мак-Ґрет пильно подивився на Девіда проникливими синіми очима, які за сорок п'ять років бачили чимало.

— Якщо ти почув у голові ім'я Беверлі Панагуполос удень, коли вона загинула, а потім знайшов його у своєму щоденнику, то це ще не означає, що ти псих. Екстрасенс — можливо, але до чого тут псих?

— Якби в мені було хоч щось від екстрасенса, то я б уже давно виграв у лотерею.

На обличчі Ділона з'явилася знайома лукава усмішка, через яку чимало жінок прокляли його священицьку рясу. Девід завжди думав, що Ділон Мак-Грет зі своїми чорними кучерями та рум'яним обличчям більше скидається на пірата, аніж на священика. Однак єдиною слабкістю, яку йому вдалося виявити в цього статечного професора кафедри теології за вісім років дружби, була пристрасть до шотландського віскі й контрабандних кубинських сигар.

Вони почали викладати в Джорджтаунському університеті майже одночасно. Вони були зовсім різні, проте, спілкуючись на роботі, поступово потоваришували і навіть узяли за правило щонеділі вранці разом шукати, де в місті найкраще готують на сніданок бублики з лососиною.

Девід мимохідь глянув на книжкові полиці: вони займали цілу стіну в кабінеті Ділона й були заставлені томами з філософії, порівняльної релігії, метафізики. Та навряд чи хоч один із них може пояснити, що з ним коїться.

— Відколи ти записуєш ці імена? — запитав Ділон, відпивши кави. — Можеш пригадати?

— Від другого класу старшої школи.

— І що ж такого трапилося того року, що могло стати поштовхом до цього?

— Нічого. — Девід зірвався на ноги та швидко закрокував туди-сюди кабінетом. Він не був упевнений, що справді готовий розповісти про той випадок, хоч саме для цього й прийшов.

— Звільнися від цього, Девіде. Я надто добре тебе знаю. Коли ти починаєш отак метатися по кімнаті, я знаю: у цій світлій голові роїться тисяча думок. Не змушуй мене витягувати їх із тебе.

— Ти тепер говориш так само, як той психіатр, до якого батьки затягли мене відразу після тієї нещасної пригоди.

Ділон нахилився вперед.

— Пригоди?

Девід зітхнув, повернувся до друга обличчям і впав на стілець.

— У тринадцять років я ледь не вбився, а зі мною ще двоє друзів. За два роки до того, як почалися ці імена. Ми впали з даху. Я розтрощив собі грудну клітку й кілька хвилин перебував у стані клінічної смерті.

Він подивився Ділонові просто у вічі.

— Так-так, — додав, випереджуючи запитання: — Я був у тунелі й бачив оте славнозвісне світло.