Розділ п'ятнадцятий

Розділ п'ятнадцятий

овні Джадд Вонамейкер скидався на сільського лікаря. Це був огрядний чоловік із поріділим волоссям, акуратно підстриженою сивою борідкою й носом Санта-Клауса на серйозному обличчі. Девідів батько завжди казав, що якби Джадда колись не переобрали до сенату, то він легко міг би стати таксистом у Нью-Йорку, і був би неперевершений, бо їздить, як каскадер, і знає тисячу анекдотів, які завжди охоче розповідає.

— Замовте санма шіоякі, — порадив Джадд, коли ритуал знайомства було завершено й усі зручно вмостилися на татамі — циновках із рисової соломи — в маленькому залі над головним приміщенням ресторану «Йоцуба». Йаель сперлася на різьблену дерев'яну спинку та схрестила ноги під низеньким столиком. Узяла меню, на обкладинці якого було витиснене декоративне зображення конюшини з чотирма листочками. — Це печена скумбрія. Вони подають її зі свіжонатертою редискою. Смакота! П'ять років тому Тед Кеннеді привів мене сюди вперше й порадив спробувати це, і мені так сподобалось, що наступного вечора я прийшов знову.

— Джадд завжди захоплювався їжею так само, як політикою, — пояснив Девід Йаелі. Офіціант тим часом, уклонившись, розставив склянки. — Так само, як і дружиною. — Він повернувся до батькового друга. — Як поживає тітонька Кетрін? Досі успішно збирає гроші для Національного симфонічного оркестру?

— Б'є рекорди, навіть у цю саму мить. Як на мене, збір коштів — це політичніше за саму політику, а Кетрін наче для цього створена. Вам справді варто замовити скумбрію, — сказав він Йаелі, відклавши меню вбік.

— Думаю, після такого дня, який ми пережили, це було б надто сміливо, містере Вонамейкер. — Йаель утомлено всміхнулася. — Я, мабуть, замовлю кіцуне удон.

Джадд схвально подивився на неї.

— І що ж це був за день, міс Гар-Пац, — окрім того, що він був дуже мокрий?

— Дуже важкий.

«Вона чудово володіє собою, — подумав Девід, — як на жінку, котра тільки вранці прилетіла до Сполучених Штатів, у якої на очах убили людину, у котру стріляли, яку переслідували і яка зараз вечеряє з американським послом. Цікаво, чого ще такого їй довелося зазнати в житті, що так її загартувало?»

— Може, спочатку зробимо замовлення? — запропонував Девід, зиркнувши на офіціанта, що крутився неподалік.

Уперше в очах Джадда промайнула тривога. Він кивнув.

Раптом світло пригасло, тоді знову стало яскравим. Нерви в Девіда наструнчилися.

Вони замовили різні закуски й гарячі страви, і лише коли офіціант вийшов, безшумно причинивши за собою двері, Девід трохи заспокоївся. Перепад напруги не був передвісником вимкнення електроенергії.

— Джадде, я б нізащо вас у це не втягував, якби мав інший вихід. — Девід прокашлявся. — Але завтра я мушу виїхати з країни, а мій паспорт зник.

— Розумію. — Джадд пильно подивився Девідові в очі. — Справи чи розваги?

— Справи, — це прозвучало різкіше, ніж він хотів. Обличчя Джадда посуворішало.

— Схоже, йдеться про щось серйозне.

— Інакше я б вам не докучав.