Розділ п'ятдесятий

Розділ п'ятдесятий

ільєрмо Торрес нервово ходив коридором біля операційної пологового відділення, і дихати йому ставало все важче.

На цей день він чекав довгих дев'ять місяців, молився, щоб народилося здорове дитя. Тепер його мрія мала ось-ось здійснитись, і серце рвалося від сподівань і радості.

У Рози було два викидні, та, дякувати Святій Діві, цього разу кровотечі припинилися на другому місяці, і вона виносила дитину до кінця. Сьогодні він обніматиме своє маля.

Він зупинився на хвильку й палко помолився за лікарів, які робили кесарів розтин, за швидке одужання дружини і, найголовніше, за здорове дитя, котре, нарешті, благословить їхню домівку.

На очі навернулися сльози, він витер їх рукавом. Йому лише двадцять два роки, у своїй родині він — наймолодший із дітей, і брати завжди кепкують з нього через сентиментальність. Він сміявся разом із ними, не ображався. Радів, що вміє так глибоко все відчувати, не розумів, чому інших людей життя не зворушує так, як його.

Ґільєрмо глянув на годинник над столом медсестри. Коли? Минуло тридцять п'ять хвилин відтоді, як він поцілував Розу і її завезли до операційної. Коли вже вони вийдуть, дадуть йому білий халат і дозволять підійти до дружини, — коли чудо здійсниться?

Коли його мати побачить нове внуча? Половина їхньої родини вирушила до них із Толуки.

А на першому поверсі двоє лікарів із блокнотами в руках пройшли через пункт швидкої допомоги шпиталю Нуево Госпіталь Хуарес і сіли в ліфт.

Вони не перекинулись ані словом, піднімаючись на третій поверх. Не мали потреби. Вийшли з ліфта й закрокували лабіринтом охайних продезінфікованих коридорів із невимушеністю, яка свідчила, що вони тут — свої люди.

Проте жоден із них не складав присяги Гіппократа, аби рятувати людські життя.

Ґільєрмо Торрес панував на сцені. Він заспівав «Що за чарівний світ» — і тепло від глядачів пестило його, мов щедра коханка. Вони були з ним одним цілим, постійні відвідувачі бару, де подавали гарячі закуски тапас, і аплодували довго й гучно, коли він закінчив перший номер.

Він глянув через зал на Армандо, хазяїна бара, який усе обіцяв улаштувати для нього нічні виступи. Якщо й сьогоднішній успіх не переконає боса, що він цілісіньку ніч здатен тримати публіку, яка п'є й аплодує, тоді його не переконає ніщо.

Ґільєрмо любив співати майже так само сильно, як любив навчати. Музика була його пристрастю. Мова — душею. Він діставав однакову насолоду й коли відкривав студентам незбагненну, розкішну красу мови, і коли зривав аплодисменти вдячної публіки.

Оплески нарешті вщухли, і він усівся за стійкою бару. Як завжди, на нього вже чекали порція перно, тарілочка рибок бокеронес під оцтом, шматок сиру кабалес і склянка оливок. Клаудіа знала його смаки.

Він закинув у рот оливку, і тут із кухні вийшов вусатий бармен із тарелями грибів під часниковим соусом, смаженим сиром і куркою з кмином.

Ґільєрмо ніколи в житті його не бачив.

— А де Клаудіа? Вона ж була тут раніше.

— Захворіла, — кельнер знизав вузькими плечима. — Якісь там жіночі проблеми. — Він кивнув у бік пустого келишка Гільєрмо. — Іще?