Розділ вісімнадцятий

Розділ вісімнадцятий

ахиливши голови проти дощу, Йаель і Девід повільно йшли до готелю повз Ріверсайд-парк. Ніде не було видно жодного вільного таксі, а калюжі вже сягали колін. На перехрестях їх шмагав різкий вітер, вони маневрували між транспортом, не зважаючи на світлофори, і думали лише про одне — як урятуватися від цього жахіття.

Інші перехожі бігли, змагаючись зі шквальним вітром, що глузував із їхніх парасоль. Вода фонтаном бризкала з-під коліс нечисленних автомобілів, коли ті втрапляли в глибочезні калюжі.

Вони ще не пройшли й кварталу, коли Девід помітив вивіску квіткової крамниці, за нею аптеку, а далі над східцями, що вели вниз, ліловими неоновими літерами було написано: ВОРОЖБА НА ТАРО.

Він схопив Йаель за руку.

— У мене ідея, — гукнув, перекрикуючи дощ. — Ходімо сюди.

Вони збігли низькими східцями та зайшли у двері, на яких красувалося велике темно-червоне око. Кришталевий духовий дзвіночок проспівав мелодію, сповіщаючи про прихід відвідувачів. Вони опинились у кімнаті, де дивно пахло ваніллю й часником. Посередині стояв стіл і кілька розкладних стільців, зі стелі звисала вкрита порохом люстра. У її тьмяному світлі вони розгледіли в кутку шафу-вітрину, де в спеціальній підсвітці чудно виблискували амулети; поряд на підлозі були вазони з папороттю, деревом щастя та сансев'єрою з листям у формі меча. Біля протилежної стіни стояла інша шафа — стара, похилена набік, ущерть напхана книжками.

Завіса з золотих бісерних ниток затремтіла й розсунулась, у просвітку з'явилася літня жінка. Вона була маленька й тендітна, у чорній до середини литок спідниці й вишитій ліловій блузі з сивим волоссям, заплетеним у довгу грубу косу. Девід подумав був, що їй за сімдесят, проте шкіра в жінки виявилась гладенькою й свіжою, а дивовижно маленькі ручки — не попсутими венами. Однак катаракти, що заступали світло-карі очі, виказували її вік, так само як і зморщені, наче в черепахи, повіки.

Вона підійшла до круглого стола з вишуканою атласною скатертиною. Посередині стояла незапалена свічка, поряд лежали сірники. Мовчки витягла колоду Таро.

— Ласкаво прошу. Не сподівалась у такий дощовий вечір на відвідувачів. Кому з вас ворожити?

Мені. Якби ж тільки я вірив, що ти можеш сказати, чи зі Стесі все добре, — із сумом подумав Девід. Не знати, що там діється, було мукою, та наразі хоч-не-хоч треба абстрагуватися від тривожних думок.

— Насправді нам потрібна певна інформація. — Девід відсунув стілець для Йаелі й сів поруч.

— У цих картах дуже багато інформації, — відповіла старенька та простягнула колоду. — Хто тасуватиме?

Натомість Девід порився в сумці й витяг звідти карту рабина.

— Нас більше цікавить, що ви можете сказати про це.

Ворожка, трохи роздратована, поклала колоду на стіл і сіла навпроти них. Знизавши плечима, взяла карту, якусь мить розглядала намальовану вежу, потім перевернула карту іншим боком.

— Це вежа. Що ще ви хочете знати про цю карту?

— Зрозумів. Я знаю той район.

Джейм Джилліс клацнув пальцями, подаючи знак Енріке, що лежав упоперек двоспального ліжка в їхній кімнаті в мотелі. Пуерториканець миттю зірвався на ноги, взяв зі стола ключі від фургона та попрямував до дверей. Джилліс, усе ще розмовляючи по мобільнику, поспішив за ним.