Розділ восьмий

— Швидше, Девіде! — закричала Йаель. Його пройняв жах. Він швидко поліз униз, сковзаючись на мокрому металі. На мить задер голову й побачив у вікні здоровенного чолов'ягу з білявим волоссям; той пхнув ногою бездиханне тіло рабина й націлився в нього.

Девід пригнувся, куля влучила в стіну зовсім близько. Він кинувся за Йаеллю. Навздогін йому пролунав ще один постріл, блондин видерся на пожежну драбину.

Вони бігли щодуху під суцільною зливою. Коли завернули за ріг, Йаель мало не збила з ніг якусь жінку, що несла в одній руці парасолю, а в іншій покупки.

— Обережніше! — закричала та, але Йаель не мала часу вибачатися. Стрілою вона помчала між будинками, Девід побіг за нею й наздогнав аж на проїжджій частині; разом вони, маневруючи між транспортом, намагаючись не потрапити під колеса, кинулися на протилежний бік вулиці. Раптом у заднє колесо фургона кур'єрської служби влучила куля, машина нахилилася на бік і загрозливо нависла над Девідом.

Девід, рятуючись, відскочив і розтягся на краю тротуару. Йаель схопила його за руку, він із зусиллям підвівся. Блондин із пістолетом у руці швидко наближався до них; налякані перехожі кинулися хто куди.

— Сюди! — Девід потяг її до автобуса, що став за десять футів від них, аби випустити пасажирів. Вони поспішно обминули купу мішків зі сміттям і протиснулись усередину. Крізь мокре від дощу вікно Девід мигцем побачив блондина — той біг щодуху просто до автобуса.

Двері з тихим гудінням зачинилися. Блондин прицілився.

— Усі пригніться! Там маніяк зі зброєю! — закричав Девід. Якась літня пані скрикнула. — Їдьте ж, заради Бога, чого ви чекаєте! — крикнув він водієві.

Усі пасажири разом повернулися й подивились у заднє вікно.

— Він не бреше! — закричав чорношкірий підліток із плеєром. — Тікаймо швидше!

Подумки лаючись, водій рушив. В автобус, що різко від'їхав від тротуару, здійнявши за собою цілий фонтан бризок, ззаду влучила куля. Велетенські щітки не встигали витирати скло від потужної зливи, що впала на місто.

— Подзвоніть диспетчеру, — сказала водієві Йаель, ледь віддихавшись. Девід побачив у неї на обличчі сльози. — Попросіть викликати швидку допомогу до центру Б'наї Їсроель на авеню Z. Там в одного чоловіка вистрелили з пістолета.

Вона подивилась на Девіда, але жоден із них не вимовив ані слова. Автобус із гуркотом котився поміж іншого транспорту. Обоє знали, що вже запізно: рабин Бен Моше помер.

Приголомшений, Девід угадував, чи й він такий блідий і знервований на вигляд, як вона. Серце в грудях несамовито калатало. Те, що зараз відбулося, не вкладалося в голові.

Він сильніше стиснув просякнуту дощем сумку, іншою рукою полапав кишеню.

Камені були й досі там. А ім'я Стейсі й досі було в щоденнику.

— У цьому клятому сейфі нічого немає! Він усе забрав! — крикнув Енріке. Почувши це, Джилліс швидко заліз через вікно назад до кабінету й мовчки витріщився на порожню нішу за книжковою шафою.

От чорт. На вулиці вже гуділи поліцейські сирени. Часу не лишилося.

— Що, і щоденника немає? А камені?

— Схоже, Шепард і та ізраїльтянка забрали з собою й те, й інше. — Енріке вже перерив усе в рабина на столі й вивалив на підлогу те, що було в шухлядах. Раптом він помітив біля комп'ютера кілька сторінок, отриманих по факсу. На верхній було написано ім'я Девіда Шепарда й номер його факсу. Він схопив їх.