Розділ восьмий

— Слухайте, рабине, — Девід підніс руки вгору, — усе тільки щораз більше заплутується. Я не хочу віддалятися від суті справи. У щоденнику виявилось ім'я моєї падчерки, і мене це непокоїть. Поясніть мені, будь ласка, якщо можете, що це все означає, без усяких вступів, а ще скажіть, чому стільки мертвих людей хоче, щоб я пам'ятав їхні імена.

— Зараз ми до цього дійдемо, Девіде. Наберіться терпіння. Мусите усвідомити, що ви — частина чогось значно більшого, ніж вам здається. Я розумію, що ви доктор політології, відомий і шанований у відповідних колах. Запевняю вас, що я так само компетентний у своїй сфері, як ви у своїй. А Йаель Гар-Пац — у своїй.

Не встиг Девід щось відповісти, як у дверях з'явилася жінка — висока й струнка, одягнена в довгу чорну спідницю з тонкої, майже прозорої, тканини, кремову блузу та обтислий шовковий піджак. Вона рішуче зайшла до кабінету зі шкіряною валізкою в руці. Девіда вразили її незвичні вилиці й повні вуста, ледь-ледь підфарбовані рожевим. На вигляд вона мала близько тридцяти років, а довге темно-руде волосся, закручене в нетугий вузол, і смагляве обличчя навели Девіда на думку, що вона сабра — тобто корінна ізраїльтянка.

— Йаель Гар-Пац, це Девід Шепард, той чоловік, про якого я вам казав.

Жінка кинула на Девіда прямий оцінюючий погляд і поставила валізку на підлогу. Вони потиснули руки, при цьому в неї на зап'ясті брязнув срібний браслет.

— Шалом.

Голос із сильним івритським акцентом був так само приємний і заворожливий, як і все інше в ній.

— Задля мене ви подолали такий довгий шлях. Не збагну навіщо.

— Я приїхала по камінь. Ви принесли його з собою?

Девіда вразив її владний тон. Він на мить завагався, тоді взяв агат зі стола й уважно на нього подивився.

— Отже, ви також вважаєте, що він із нагрудника первосвященика?

— Можна подивитися? — Не чекаючи відповіді, Йаель узяла агат, і її темно-зелені очі заблищали. Вона почала крутити камінь туди-сюди, розглядаючи з усіх боків так само, як раніше це робив рабин.

— Нефталим, — прочитала схвильованим голосом.

Рабин усміхнувся.

— Ну добре, — здався Девід. — Припустімо, що це один із каменів із того нагрудника. А де ж тоді решта? Про них щось відомо?

— Чотири зберігаються в нас у Єрусалимі в надійному місці, — відповіла Йаель і вичікувально подивилась на рабина.

— Ще один є в мене, — мовив той. — Бурштин.

Він підійшов до книжкової шафи й витяг кілька масивних книжок, що заступали сейф.

— Цей камінь знайшовся в сефардській синагозі в Детройті. Один туніський єврей купив його на базарі в Каїрі сімнадцять років тому, не маючи жодної уяви про те, що це таке. Його син виїхав до Сполучених Штатів і місяць тому показав камінь рабинові, а той подзвонив мені.

Рабин витяг із сейфа потерту шкіряну торбину, а з неї — оксамитовий мішечок на шнурівці, у якому виявився камінь точнісінько такий самий завбільшки, як Девідів агат. Коли рабин поклав обидва камені поряд, Девідові перехопило подих. Агат і бурштин були не лише однакові за розміром, а й однаково обтесані. Навіть гебрейські літери на них поза всяким сумнівом були написані однією рукою.