Розділ восьмий

Усе відбувалося надто швидко. Камені, імена, імена на каменях, Кріспін, Стейсі, його щоденник. Він спробував упорядкувати думки, але тут рабин заговорив знову.

— Я збирався наступного тижня відвезти цей бурштин до Ізраїлю, але ваш приїзд звільнив мене від термінової подорожі. Ці два камені треба якнайшвидше доправити до Єрусалима, де вони будуть у безпеці. Доки з ними не трапилося нічого лихого. Йаеле?

Бен Моше взяв камені, щоб віддати їх Йаелі, але вони вислизнули зі старечих пальців і закотилися під стіл. Девід став навколішки, щоб знайти їх.

Але під столом він побачив щось таке, від чого вкляк на місці.

— Якого дідька? — Знизу до кришки стола було прикріплено маленький срібний передавач. — Ви що, записуєте нашу розмову? — спитав Девід, ледве стримуючи гнів. Дістав камені й швидко встав.

Йаель стривожилась і клякнула.

— Ви про що? — швидко запитав рабин.

Не встиг він договорити, як Йаель зазирнула під стіл і відірвала підслуховувальний пристрій від дерев'яної поверхні. Попри засмагу було видно, як вона зблідла.

— Вони знають, — прошепотіла вона, зустрівшись поглядом із рабином, в очах якого застиг жах.

— Швидко. — Тремтячими руками Бен Моше запнув торбину. — Беріть оце й ідіть...

Раптом унизу щось гримнуло. На мить Девід подумав, що це стрельнув глушник якогось авта, але тут почувся крик.

— Рабине, тікайте! Рятуйтеся! — хрипло кричав знизу рабин Гольдштейн. Знову почулися постріли, і крики заповнили весь будинок.

— Девіде, сховайте камені! — Бен Моше тицьнув торбину Йаелі. На сходах загупали кроки. — Пожежна драбина! Швидше! Забирайте все — пізніше я поясню, якщо буде на те воля Божа. — А зараз тікайте.

Рабин кинувся до дверей, щоб замкнути їх на ключ, а Девід тим часом поклав обидва камені в кишеню штанів, запхав щоденник у сумку й перекинув її на плече. Йаель уже відчиняла вікно.

— Спершу ви. — Девід схопив рабина за руку й потяг до пожежної драбини, але старий запручався.

— Ні, Девіде, ви спершу. Не гайте часу. — Голос Бен Моше був спокійний. — Йаеле, відвези його до Сафеда. Він знає імена. Він знає імена ламед-вовників.

Йаель уже перекидала ногу через підвіконня.

— Ну ж бо, — покликала вона Девіда.

— Ідіть! — підштовхнув його Бен Моше. Нападники загримали у двері.

Відчуваючи приплив адреналіну, Девід нахилив голову й переліз на пожежну драбину. Дощ хлистав по обличчю. Йаель уже була на півдорозі до землі, однак він завагався й простяг руку, щоб допомогти рабинові. Той намагався вилізти на підвіконня, аж раптом двері розчахнулись і гримнули постріли. Рабин крекнув і повалився: темно-червона кров потекла по бороді й забризкала Девідові руку.