Розділ «2»

Тієї ночі, коли ми привезли Джона назад у блок Е, каталка була вже не розкішшю, а необхідністю. Я дуже сумніваюся, що він зміг би подолати весь тунель на своїх двох; іти навприсядки важче, ніж випростаним, це забирає більше сил, а там стеля, трясця їй, була занизька для таких, як Джон Коффі. Я відганяв від себе думку про те, що він може звалитися на землю просто в тунелі. Як ми це пояснимо, докупи з тим, навіщо вбрали Персі в смокінг навіженого й запроторили в гамівну кімнату?

Але в нас була каталка (дякувати Богові), і Джон Коффі лежав на ній, наче кит, що викинувся на берег, доки ми пхали його назад до сходів у комору. Там він з неї зліз, похитнувся, а потім просто стояв, похиливши голову, дихаючи хрипко. Шкіра в нього була така сіра, наче його виваляли в борошні. Я подумав, що вже опівдні він опиниться в лазареті… якщо до того часу не буде мертвий.

Брутал у відчаї понуро глянув на мене. Я відповів йому таким самим поглядом.

— Ми не зможемо його понести, але допомогти можемо, — сказав я. — Ти під праву руку, я під ліву.

— А я? — спитав Гаррі.

— Іди за нами. Якщо побачиш, що завалюється назад, підштовхнеш його вперед.

— А коли й це не поможе, присядь навпочіпки там, де, за твоїми розрахунками, він має приземлитися, і пом’якшиш йому удар, — сказав Брутал.

— Господи, — процідив Гаррі, — та за тобою, Бруте, мережа водевілів «Орфей» плаче, такий ти дотепний.

— Так, у мене є почуття гумору, — скромно визнав Брутал.

Врешті-решт ми спромоглися витягти Джона нагору сходами. Мій найбільший страх був, що він знепритомніє, але цього не сталося.

— Обійди мене й подивись, чи комора порожня, — важко видихнув я до Гаррі.

— А що сказать, як там хтось є? — запитав Гаррі, протискаючись попід моєю рукою. — «Дінь-дінь, це “Ейвон”», — і забігти знов сюди?

— Не мудрагельствуй, — відповів Брутал.

Гаррі трохи прочинив двері й вистромив голову. Доки він стояв у такій позі, час для мене тягнувся нескінченно довго. Та врешті він повернувся до нас, і на обличчі в нього була мало не радість.

— Берег чистий. І все тихо.

— Сподіваймося, що так буде й надалі, — пробурчав Брутал. — Ходімо, Джоне Коффі, ще трохи, і будемо вдома.

Джонові ще вистачило сили, щоб перейти комору, але нам довелося допомагати йому долати ті три сходинки до мого кабінету, а потім я проштовхнув його в маленькі дверцята. Знову зводячись на ноги, він важко дихав, а очі набули склянистого відблиску. А ще я зі справжнім жахом помітив, що правий кут його рота опустився донизу, як у Мелінди, тоді, коли ми зайшли в кімнату й побачили її зіпертою на подушки.

Почувши нас, Дін вийшов з-за столу на початку Зеленої милі.

— Слава Богу! Я думав, ви вже не повернетесь, майже вирішив, що вас упіймали, чи начальник нашпигував вас свинцем, чи… — він урвався, бо саме помітив Коффі. — Святі коти, що це з ним? Вигляд такий, наче він помирає!