Розділ «8»

Коли Джон повернувся з душової, а літуни пішли, я відімкнув його камеру, зайшов досередини й сів на ліжко поруч із ним. Брутал сидів за столом. Він підвів погляд, побачив мене в камері, але промовчав. Просто взявся знову за папірець, який на той момент мучив, безперервно облизуючи кінчик олівця.

Джон подивився на мене своїми дивними очима — налитими кров’ю, відстороненими, на межі сліз… і спокійними водночас, немовби постійний плач — це незлецький спосіб життя, а надто коли до нього звикаєш. Він навіть легенько всміхнувся. Пригадую, він пахнув милом «Айворі», був свіжий і чистий, мов немовля після вечірньої купелі.

— Привіт, начальнику, — промовив Джон, сягнув руками до моїх рук і взяв їх в обидві долоні. Зробив це з досконалою невимушеною природністю.

— Привіт, Джоне. — У горлі муляв клубок, і я спробував його проковтнути. — Мабуть, ти розумієш, що вже наближається час. Ще кілька днів.

Він не сказав нічого, тільки сидів і дивився на мої руки у своїх долонях. Зараз, озираючись назад, я думаю, що вже тоді зі мною почало щось відбуватися, але я був занадто зациклений (і розумом, і почуттями) на виконанні своїх обов’язків, тож нічого не помітив.

— Джоне, може, ти бажаєш чогось особливого на вечерю того дня? Ми тобі можемо зорганізувати майже що завгодно. Навіть пива принесемо, якщо схочеш. Тільки муситимемо налляти його в кавову чашку.

— Не розумію, що в тім пиві такого, — сказав він.

— А може, чогось поїсти?

Чоло під широчінню гладенького чистого черепа прорізали зморшки. Та потім брижі вирівнялися й він усміхнувся.

— М’ясного рулету.

— Добре. З підливкою і товченою картоплею. — Я відчував поколювання голочок, неначе в руці, коли відлежиш її уві сні. Тільки по всьому тілу. Усередині. — А до цього що?

— Не знаю, начальнику. Що у вас є, те й добре. Може, бамії[73], але я не перебірливий.

— Гаразд, — сказав я, а сам подумав, що на десерт у нього буде персиковий пиріг місіс Дженіс Еджкомб. — А що скажеш про священика? Потрібен хтось, із ким ти зможеш проказати тиху молитву післязавтра вночі? Це заспокоює, я вже не раз бачив. Можу звернутися до преподобного Шустера, він приходив тоді, коли Дел…

— Не треба священика, — озвався Джон. — Начальнику, ви були добрі до мене. Ви можете сказати молитву, якщо хочете. Буде гаразд. Я можу з вами на колінах постояти.

— Я! Джоне, я не можу…

Він трохи стиснув мої руки, і те відчуття подужчало.

— Можете. Правда, начальнику?

— Та мабуть, — почув я власний голос. У нього чомусь з’явилося відлуння. — Мабуть, можу, якщо вже доведеться.

Відчуття всередині було вже дуже сильне й майже таке, як тоді, коли він зцілив мене від інфекції. Але разом з тим було воно й інакшим. І не тільки тому, що цього разу я був здоровий. Було інакше, бо цього разу він не знав, що діє на мене. Раптом я дуже злякався, мене аж душила потреба вибратися звідти. У мене всередині розгоралося світло, там, де цього світла ніколи не було. Не лише в голові; по всьому тілу.