Розділ «6»

Я знав, що маленькі двері між кабінетом і сходинками до комори не були створені для таких, як Коффі. Але не усвідомлював, якою великою насправді була неспівмірність, аж доки він не постав перед нею, у задумі роздивляючись двері.

Гаррі розсміявся, але сам Джон, здавалося, не бачив гумору в тому, що такий крем’язень стоїть перед маленькими дверима. Та він і не міг побачити; навіть якби був на кілька градусів розумніший, то все одно не зміг би. Тим крем’язнем він був майже все своє життя, а ці двері лиш на дещицю були менші за решту дверей у світі.

Він сів, навсидячки протиснувся крізь дверний проріз, за порогом знову підвівся й зійшов додолу сходами, туди, де на нього вже чекав Брутал. Там він зупинився, глянувши через порожню кімнату на платформу, де чекав Старий Іскрун, мовчазний (і моторошний), як трон у замку покійного короля. Зі стовпчика спинки із хвацькою недбалістю звисав ковпак, схожий радше на капелюх блазня, ніж на королівську корону, головний убір дурня, який можна начепити на себе чи потрусити перед високородною публікою, щоб вона гучніше реготала над його жартами. Тінь крісла, видовжена, павуча, загрозливо тяглася по стіні. І так, мені здалося, що в повітрі ніздрі досі вловлюють запах горілої плоті. Слабкий, проте я зрозумів, що це не просто плід моєї уяви.

Пригнувшись, у двері зайшов Гаррі, потім я. Мені не сподобався погляд, яким Джон дивився на Старого Іскруна: застиглий, очі широко розплющені. А ще менше сподобалося те, що я побачив на шкірі його рук, коли підійшов ближче. Сироти.

— Ходімо, здорованю, — сказав я. Узяв його за зап’ястя і спробував потягти в бік дверей тунелю. Спочатку він не піддавався — з таким самим успіхом я міг би голіруч тягнути з землі валун.

— Джоне, ходімо, треба поспішати, якщо не хочеш, щоб карета, запряжена четвериком, перетворилася на гарбуз, — сказав Гаррі і знову нервово розсміявся. Узявши Джона за іншу руку, він смикнув. Але Джон ніяк не хотів іти. А потім ще й сказав дещо, тихим голосом, неначе розмовляв уві сні. Він звертався не до мене, до жодного з нас не звертався, але тих його слів я не забуду ніколи.

— Вони досі тут. Шматочки від них, досі тут. Я чую їхні крики.

Нервові смішки Гаррі припинилися, й усмішка повисла на його губах, наче напівзірвана віконниця — на покинутому будинку. Брутал подивився на мене поглядом, у якому прозирав жах, і відступив на крок далі від Джона Коффі. Вдруге менш ніж за п’ять хвилин я відчув, що вся наша затія балансує на межі провалля. Тож цього разу рятувати ситуацію довелося мені; трохи згодом, коли катастрофа загрожуватиме статися втретє, рятівником виступить Гаррі. Тієї ночі ми всі мали таку нагоду, повірте.

Я прослизнув між Джоном та стільцем і перекрив йому огляд. Став навшпиньки, щоб цілковито заблокувати огляд. А тоді клацнув пальцями в нього перед очима, двічі, різко.

— Уперед! — вигукнув я. — Іди! Ти сказав, що кайдани не потрібні, то доведи це! Іди, здорованю! Іди, Джоне Коффі! Он туди! У ті двері!

Його очі прояснилися.

— Так, начальнику.

І дякувати Богу, він пішов.

— Дивися на двері, Джоне Коффі, на двері й більше нікуди.

— Так, бос.

Джон покірно втупився поглядом у двері.

— Брутале, — я показав жестом.

Той вибіг наперед, перебираючи ключі на низці, шукаючи потрібний. Джон не зводив очей із дверей до тунелю, а я не зводив очей із Джона, але краєм ока бачив, як Гаррі знервовано позирає на стілець, наче ніколи в житті ще його не бачив.

Шматочки від них досі тут… я чую їхні крики.