Розділ «8»

Після того все повернулося у звичну колію… принаймні на деякий час. У центрі округу штат готувався до виконання вироку, винесеного Джону Коффі, а шериф округу Трапінґус Гомер Крайбус сопів над думкою: а що, як ватага лінчувальників трохи прискорить правосуддя? Але для нас це особливого значення не мало; у блоці Е ніхто не дослухався до новин. Життя на Зеленій милі в чомусь нагадувало життя у звуконепроникній кімнаті. Час від часу до вас долинало якесь невиразне бурмотіння, джерелом якого в реальному світі, напевно, були вибухи. Але не більше. Із Джоном Коффі ніхто не квапитиметься; вони хочуть бути певними, чорт забирай.

Кілька разів Персі починав було діймати Делакруа. Коли це сталося вдруге, я відтягнув його вбік і наказав зайти до мене в кабінет. То вже була не перша моя розмова з Персі на тему його поведінки і, вочевидь, не остання, але до неї мене спонукало найясніше і найчіткіше розуміння його істинної сутності. Він був жорстокосердим хлопчиськом, який ходить до зоопарку не для того, щоб пороздивлятися тварин, а для того, щоб жбурляти камінням у клітки.

— Не чіпляйся до нього, ти мене чув? — сказав я. — Без мого особистого наказу тримайся від нього якнайдалі, чорт забирай.

Персі зачесав волосся назад, а потім попестив його своїми ніжними рученятами. Той хлопець просто обожнював торкатися свого волосся.

— Нічого я йому не робив, — сказав він. — Спитав тіки, як воно — жити з думкою, що ти підсмажив живцем кількох немовлят. І все.

І Персі подивився на мене круглими невинними очицями.

— Припини це, бо буде рапорт, — пообіцяв я.

Але він тільки розсміявся.

— Пиши собі рапорт, скільки влізе. А я тоді свій накатаю. Я ж тобі казав у той день, коли він приїхав. Побачимо, чий рапорт кращим вийде.

Нахилившись уперед і склавши руки на стільниці, я заговорив таким тоном, наче звірявся давньому другові (принаймні надії в мене були, що звучить це саме так).

— Брутус Говелл тебе недолюблює, — сказав я. — А коли Брутал когось недолюблює, то пише свій власний рапорт. З ручкою він не дружить, олівець йому для того, щоб кінчик лизати. Тому рапорти він зазвичай пише кулаками. Якщо ти розумієш, про що я.

Самовдоволена гиденька усмішечка Персі зблякла.

— На що це ти натякаєш?

— Я ні на що не натякаю. Я прямим текстом кажу. А якщо ти розкажеш комусь зі своїх… друзів… про цю розмову, то я скажу, що ти все вигадав. — Я теж подивився на нього круглими щирими очима. — Крім того, Персі, я ж намагаюся тобі другом бути. Як-то кажуть, розумній голові достатньо й півслова. Та й навіщо тобі заводитися з Делакруа? Він того не вартий.

І на якийсь час це допомогло. Запанував спокій. Кілька разів я навіть мав змогу відправити Персі з Діном чи Гаррі, коли Делакруа треба було вести в душ. Увечері ми вмикали радіо, Делакруа помалу розслаблявся в невигадливій рутині блока Е, і панував спокій.

А тоді однієї ночі я почув, як він сміється.

За столом чергував Гаррі Тервілліґер. Невдовзі розсміявся й він. Я підвівся та пішов до камери Делакруа, подивитися, що в нього такого веселого.

— Гляньте, кап’тане, — зронив він, побачивши мене. — Я приручити собі мишку!

У камері Делакруа сидів Пароплав Віллі. Більш того: сидів він у Делакруа на плечі й спокійно поглядав на нас крізь ґрати своїми краплинками нафти. Хвостом він огорнув собі лапи, вигляд у нього був цілковито умиротворений. Що ж до Делакруа… друже, ви б не впізнали в ньому того скуленого чоловічка, який не далі як тиждень тому тремтів у ногах ліжка. Вигляд у нього був достоту як у моєї доньки на Різдво, коли вона вранці спускалася сходами й бачила подарунки.