Розділ «1»

Гортаючи вже списані сторінки, я бачу, що назвав «Сосни Джорджії», де зараз живу, притулком для старих. Але ті люди, що керують цим закладом, були б дуже незадоволені! Якщо вірити буклетам, які вони тримають у вестибюлі й розсилають потенційним клієнтам, це «найсучасніший комплекс для літніх людей». У ньому навіть Ресурсний центр є — принаймні так про нього пишуть у буклетах. Люди ж, яким доводиться тут жити (у буклеті нас «ув’язненими» не називають, але я іноді не можу втриматись), кажуть про нього як про кімнату з телеком.

Люди думають, що я гну кирпу, бо нечасто спускаюся в кімнату з телеком удень. Але нудить мене насправді від телепередач, а не від людей. Опра, Рікі Лейк, Карні Вілсон, Роланда — світ навколо нас розвалюється на шматки, а всім цим людям цікаво тільки дивитись, як інші базікають про траханину з жінками в коротесеньких спідничках і чоловіками у відвислих спереду сорочках із відкритим коміром. Що ж — не судіть, і вас не судитимуть, каже Біблія, тому злізу-но я зі свого проповідницького п’єдесталу. Просто річ у тому, що якби я хотів провести час із трейлерним непотребом, я би проїхався дві милі до трейлерного парку «Щасливі колеса», куди щоп’ятниці й суботи виїжджає на облави поліція, з увімкненими сиренами й синіми блимавками. Елейн Коннеллі, моя особлива подруга, теж так вважає. Елейн вісімдесят, вона висока й струнка, досі не зігнута, з ясними очима, інтелігентна й рафінована. Вона ходить дуже повільно, бо в неї щось зі стегнами, а ще я знаю, що артрит у руках робить її жахливо нещасною. Але в неї прекрасна довга шия — лебедина — і довге красиве волосся, що водоспадом стікає їй на плечі, коли вона відпускає його на волю.

А найкраще — вона не думає, що я дивний чи кирпу гну. Ми багато часу проводимо разом, Елейн і я. Якби мої літа не сягнули такого разюче гротескного віку, то я, певно, міг би звати її дамою серця. Та все ж мати особливу подругу — і тільки — теж непогано. По-своєму, це навіть краще. Багато проблем і сердечного болю, які супроводжують усі ці зітхання-зустрічання, просто вже перегоріли. І хоча я знаю, що ніхто молодший за, скажімо, п’ятдесят років, у це не повірить, але часом жарини кращі за табірне багаття. Дивно, але правда.

Тому я вдень телевізор не дивлюся. Часом ходжу на прогулянки; часом читаю; але переважно я цей останній місяць чи десь так писав свої мемуари серед рослин на сонячній терасі. Гадаю, в тому приміщенні більше кисню, який підживлює старечу пам’ять. Херальдо Рівері[28] воно, чорт забирай, точно фору дасть, можете мені повірити.

Та коли не спиться, я інколи скрадаюся донизу сходами і вмикаю телевізор. У «Соснах Джорджії» немає ні «Гоум Бокс Офісу»[29], ні ще чогось — це, мабуть, трошечки задорогий для нашого ресурсного центру ресурс, — але базовий кабельний пакет у нас був, а в ньому «Америкен Муві Ченел». Це той канал (якщо раптом у вас нема базового кабельного пакета), на якому більшість фільмів чорно-білі, а жінки не роздягаються. Для такого старого пердунця, як я, це втішно. Чимало ночей було таких, коли я поринав у сон на потворній зеленій канапі перед телевізором, доки балакучий мул Френсіс[30] рятував із халепи Дональда О’Коннора чи Джон Вейн визволяв Додж-Сіті від негідників, чи Джим Кеґні називав когось брудним щуром і одразу ж витягав револьвер. Деякі з цих фільмів я дивився зі своєю дружиною Дженіс (не лише дамою серця, а й найкращою подругою), вони мене заспокоюють. Той їхній одяг, як вони там говорять і ходять, навіть музика на звуковій доріжці — усі ці речі приносять мені спокій. Мабуть, вони нагадують мені про той час, коли я ще був людиною в живому світі, а не побитим міллю реліктом, який трухлявіє в будинку для старих, де більшість носить підгузки й гумові труси.

Але в тому, що я побачив того ранку, нічого заспокійливого не було. Зовсім нічого.

Елейн часом долучається до мене на так званий «Сеанс для ранніх пташок» (це передача на АМЧ), який починається о четвертій ранку. Вона не особливо про це розводиться, але я знаю, що артрит їй дуже дошкуляє, а ліки вже не надто рятують.

Коли вона спустилася того ранку, рухаючись безшелесно, як примара в білому махровому халаті, то побачила, що я сиджу на горбкуватому дивані, зігнутий над сухорлявими палицями, які колись були моїми ногами, і стискаю коліна, силкуючись втишити дрижаки, що бігли хвилями, немов гнані вітром. Усе тіло було холодним, крім паху, де неначе ожив палахкотливий привид інфекції сечових шляхів, який так псував мені життя 1932 року — тієї осені, що була осінню Джона Коффі, Персі Ветмора й Містера Джинґлза, дресированої миші.

Осінню Вільяма Вортона вона теж була.

— Поле! — вигукнула Елейн і поспішила до мене — наскільки їй це дозволяли іржаві цвяхи й товчене скло у стегнах. — Поле, що з тобою?

— Усе буде гаразд, — сказав я, але ці слова прозвучали не надто переконливо, бо вийшли нерівними, крізь зуби, яким праглося цокотіти. — Дай мені хвилинку-дві, буду як огірок.

Вона сіла поряд і огорнула мої плечі рукою.

— Не сумніваюся, — сказала вона. — Але що сталося? Заради всього святого, Поле, у тебе такий вигляд, наче ти привида побачив.

«Так і є», — подумав я, і лише тієї миті, коли її очі розширилися, зрозумів, що вимовив ці слова вголос.

— Насправді ні, — я погладив її руку (делікатно — дуже делікатно!), — але дещо все-таки побачив, Елейн. Господи!

— Це щось із того часу, коли ти служив наглядачем у в’язниці? — спитала вона. — Того, про який ти пишеш у сонячній кімнаті?

Я кивнув.

— Я працював у відсіку для смертників…

— Так, я знаю…