Розділ «7»

На той час, коли я дістався додому, дощ перестав і над гірськими хребтами на півночі зійшла запізніла посмішка місяця. Але сон з мене вивітрився разом із хмарами. Сну не було в жодному оці. А ще я відчував на собі запах Делакруа. Подумалося, що цей запах переслідуватиме мене ще дуже й дуже довго. Шашличок, баличок, от і спікся, гівнючок.

Як завжди в ночі страти, Дженіс чекала на моє повернення. Я не збирався їй нічого розказувати, не бачив сенсу її нервувати подробицями. Але вона все прочитала на моєму обличчі, коли я зайшов у двері кухні, й хотіла знати. Тому я сів за стіл, узяв її теплі долоні у свої холодні (пічка в моєму старому «форді» майже не фуричила, а погода після грози розвернулася на сто вісімдесят градусів) і виклав усе, що, як їй здавалося, вона хотіла почути. Приблизно на середині розповіді я не витримав і розплакався, чого сам не чекав. Мені було трохи соромно, але тільки трохи; ви розумієте, розплакався я перед нею, а вона ніколи не карала мене за ті випадки, коли я не відповідав власному уявному образу справжнього чоловіка… в кожному разі, уявному образу мене самого. Чоловік, у якого хороша дружина, — найщасливіше зі створінь Господніх, а позбавлений такої дружини — певно, одне з найнещасніших, і єдине істинне благословення їхніх життів — що вони не знають, як їм погано ведеться. Я плакав, а вона тримала мою голову на грудях, і коли вщухла моя власна буря, я відчув полегшення… бодай невелике. І здається, саме тоді в мене й виник перший свідомий проблиск ідеї. Не з черевиком; я не це маю на увазі. Черевик був пов’язаний, але інакше. Але насправді моя ідея тієї миті була дивним усвідомленням: у Джона Коффі й Мелінди Мурз, хоч і відрізнялися вони габаритами, статтю й кольором шкіри, були абсолютно однакові очі. Скорботні, сумні й відсторонені. Очі людей, що помирають.

— Іди в ліжко, — врешті-решт сказала моя дружина. — Іди зі мною в ліжко, Поле.

І я пішов, і ми кохалися, а коли скінчили, вона заснула. Я лежав, вдивлявся в посміх місяця, слухав, як потріскують стіни (нарешті вони зсідалися, міняючи літо на осінь), і згадував Джона Коффі. Як він казав, що поміг. «Я поміг. Я поміг Деловій мишці. Я поміг Містерові Джинґлзу. Він циркова миша». Авжеж. А може, подумав я, ми всі циркові миші, бігаємо по колу з тьмяним усвідомленням, що Господь і все Його небесне військо дивляться на нас у наших бакелітових будиночках крізь сльодяні віконця.

На світанку я трохи задрімав — на дві години чи, може, на три, не знаю. І спав так, як завжди тепер сплю тут, у «Соснах Джорджії», але тоді зі мною такого не було. Маленькими тонкими уривками. Засинав я з думкою про церкви моєї ранньої юності. Їхні назви були різними, змінювалися залежно від примх матері та її сестер, але насправді всі вони були однакові, одна суцільна Перша Лісово-Глушинна Церква Славіння Ісуса, Господь-бо Могутній. У напівтемних приміщеннях під тими тупими квадратними шпилями питання спокути гріхів людства порушували так само часто, як били у дзвони, скликаючи вірян на молитву. Лише Господь міг прощати гріхи, міг і простив, змивши їх страдницькою кров’ю розіп’ятого Сина, але це не усувало обов’язку Його дітей спокутувати ті гріхи (і навіть прості помилки в судженнях) за кожної нагоди. Спокута володіла силою; то був замок на дверях, якими ви відгороджувалися від минулого.

Я заснув із думками про спокуту в соснових лісах, і Едуарда Делакруа у вогні, коли він осідлав блискавку, і Мелінду Мурз, і мого здорованя-хлопчика з нескінченно мокрими від сліз очима. Ці думки проклали собі звивистий шлях у мій сон. У ньому Джон Коффі сидів на березі річки й нерозбірливо мукав, як місячне теля, про свою журбу в небо раннього літа, а на іншому березі товарняк нескінченно мчав на місці до іржавого мосту, перекинутому через Трапінґус. На згині ліктя кожної руки чорношкірий тримав тіло голої білявої дівчинки. Його кулаки, велетенські коричневі каменюки, якими закінчувалися зап’ястя, були стиснуті. Навколо нього в траві сюрчали стриконики, роями кружляла комашня; дзижчав спекою день. Уві сні я підійшов до нього, став перед ним навколішки й узяв його руки у свої. Його кулаки розімкнулися й повідали свої секрети. В одному він стискав котушку, розмальовану в зелений, червоний і жовтий. А в іншому був черевик тюремного наглядача.

«Було вже не помогти, — сказав Джон Коффі. — Я пробував усе повернути, але було запізно».

І цього разу, уві сні, я його зрозумів.