Розділ «6»

Того тижня Мелінда Мурз, дружина начальника тюрми, повернулася додому з Індіаноли. Лікарі поставили на ній хрест. Свої цікаві новомодні рентгенівські знімки пухлини в її голові вони отримали; задокументували кволість у руці й паралізуючий біль, що вже терзав її майже постійно, і поставили на ній хрест. Вони дали її чоловікові купу пігулок із морфіном усередині й відправили Мелінду додому помирати. У Гела Мурза назбиралося трохи відгулів — небагато, у ті часи багато й не давали. Але він узяв усе, що мав, аби допомагати їй із тим, що на неї чекало попереду.

Ми з дружиною поїхали навідати її приблизно за три дні по тому, як вона повернулася додому. Я подзвонив заздалегідь, і Гел сказав, що було б добре, у Мелінди видався непоганий деньок, тож вона буде рада нас бачити.

— Терпіти не можу таких візитів, — зізнався я Дженіс, коли ми їхали машиною до будиночка, в якому Мурзи прожили майже весь час, відколи побралися.

— Усі не можуть, любий, — відповіла вона й погладила мою руку. — Ми витримаємо цей тягар, і вона теж.

— Сподіваюся.

Мелінду ми знайшли у вітальні, на неї падало навскісне проміння яскравого й не по сезону теплого жовтневого сонця, і від шоку я спершу подумав, що вона схудла на дев’яносто фунтів[42]. Звісно, враження оманливе — якби вона втратила стільки ваги, то навряд чи б зараз ми бачили її в тій вітальні, — але то була перша реакція мого мозку на те, що повідомили йому очі. Обличчя змарніло так, що проступили обриси черепа, а шкіра була біла, мов пергаментний папір. Під очима залягли темні кола. І вперше за весь час нашого знайомства я побачив її в кріслі-гойдалці без шитва, чи клаптиків для плетеного пледа, чи ганчірок для сплітання в килимок. Вона просто сиділа. Як пасажир на вокзалі.

— Меліндо, — з теплотою в голосі промовила моя дружина. Думаю, вона була шокована не менше, ніж я (а може, й більше), але блискуче це приховала, як удається деяким жінкам. Вона підійшла до Мелінди, опустилася на коліно біля крісла-гойдалки, в якому сиділа дружина начальника тюрми, і взяла її руку у свої долоні. А мій погляд упав на синій килимок біля каміна. І я подумав, що він мав би бути відтінку прив’ялого старого лайма, бо ця кімната була тепер іншою версією Зеленої милі.

— Я привезла тобі чаю, — сказала Джен, — з тих квітів, які я сама збираю й сушу. Я поклала його на кухні.

— Дуже тобі дякую, дорогенька, — відповіла Мелінда. Старечим рипливим голосом.

— Люба, як ти почуваєшся? — спитала моя дружина.

— Краще, — Меліндин голос скреготав і сипав іржею. — Не аж так, щоб у клуб на танці йти, але сьогодні хоч не болить. Мені дали пігулки від головного болю. Інколи вони навіть помагають.

— То це ж добре, правда?

— Але я вже не можу нічого втримати. Щось трапилося… з рукою. — Мелінда піднесла її догори й подивилася, наче вперше бачила, а потім знову опустила собі на коліна. — Щось трапилося… з усім моїм тілом.

І вона розплакалася, тихо й безгучно, нагадавши мені цим Джона Коффі. В голові знову залунав передзвін його слів, того, що він тоді сказав: «Я ж поміг, правда? Я ж поміг, правда?» Як набридливий, невідчепний віршик.

Якраз тоді до кімнати увійшов Гел. Він узяв мене за комір, і ви можете повірити мені на слово, коли скажу, що я цьому зрадів. Ми пішли на кухню, і він налив мені півпорції білого віскі, свіжодобутого з самогонного апарату якогось селянина. Ми цокнулися склянками й випили. Питво було пекучим, як вугільна олія, але в животі розквітло райським теплом. Та все ж, коли Мурз перехилив трилітрову банку в мій бік, без слів питаючи, чи хочу я ще, я похитав головою й відхилив помахом руки. Дикого Білла Вортона саме випустили з гамівної (хай навіть і ненадовго), і підходити близько до місця його перебування із затуманеною від випивки головою було б небезпечно. Навіть попри те, що нас розділяли ґрати.

— Поле, не знаю, скільки ще я зможу витримувати, — тихо сказав Гел. — Вранці приходить одна дівчина, допомагає мені з нею, але лікарі кажуть, що Мел може втратити контроль над випорожненням, і… і…

Він замовк. Слова застрягли в горлі, й він дуже старався не розплакатися переді мною ще раз.

— Роби все, що у твоїх силах. — Я простягнув руку через увесь стіл і на мить стиснув його уражену парезом і старечими плямами руку. — Роби це день у день, а решту доручи Господові. Більше ти нічого зробити не зможеш, правда?

— Мабуть, ні. Але це важко, Поле. Я молюся, щоб тобі ніколи не довелося дізнатися, як це важко.