Розділ «2»

— Ні, кретине! — заволав Брутал, але Персі не звернув уваги. Щойно Містер Джинґлз добіг до котушки (занадто зосередившись на ній, він не зауважив близькості запеклого ворога), як Персі з силою опустив на нього підошву чорного черевика. Із відчутним хрускотом хребет Містера Джинґлза переломився, і кров зацебеніла з рота. Крихітні темні оченята полізли з орбіт, і в них я прочитав здивовану агонію, зовсім не тваринну, а людську.

Він жаху й горя Делакруа пронизливо закричав. Він кинувся на підлогу камери й простягнув руки між ґрат, тягнучись якнайдалі вперед, знову і знову викрикуючи ім’я миші.

Персі з посмішкою розвернувся обличчям до нього. До мене і Брутала.

— Ну от, — сказав він. — Я знав, що дістану його. Рано чи пізно. Справді, то була справа часу.

Він повернувся й покрокував Зеленою милею, залишивши тільце Містера Джинґлза лежати в калюжі червоної крові, що розпливалася на зеленому.

Дін за столом чергового зірвався на рівні, вдарившись коліном об бічну дошку столу і скинувши на підлогу дошку для крибіджу. Кілочки повилітали з отворів і покотилися врізнобіч. Ані Дін, ані Гаррі, котрий саме мав ходити, не звернули ні найменшої уваги на те, що гра перевернулася.

— Що ти знову зробив? — закричав Дін на Персі. — Що ти, чорт забирай, наробив, чмо пустоголове?

Персі не відповів. Не кажучи ні слова, він широкими кроками проминув стіл чергового, пригладжуючи волосся пальцями. Через мій кабінет він пішов у комору. Але за нього відповів Вільям Вортон.

— Начальнику Діне. Кажись, він показав одній хрянцузькій жабі, шо буває з тими, хто з нього гирже. — І Вортон сам розреготався. Сміхом здорового селянина, радісним і глибоким. Протягом того періоду життя мені траплялися люди (дуже страшні люди здебільшого), які здавалися нормальними, тільки коли сміялися. Одним із таких був і Дикий Білл Вортон.

Я знову приголомшено опустив погляд на мишу. Вона ще дихала, проте на тоненьких вусиках видно було крихітний бісер крові, а на колись блискучі і ясні оченята наповзала вже осклянілість. Брутал підняв розмальовану котушку, глянув на неї, потім — на мене. Вигляд у нього був так само прибитий, як і в мене. За нашими спинами й далі кричав від жаху та горя Делакруа. Річ була, звісно, не лише в миші; Персі пробив діру в захисті Делакруа, і крізь неї тепер виливався увесь його жах. Але у фокусі пригноблених почуттів, що вирвалися назовні, був Містер Джинґлз. І чути той крик було жахливо.

— О ні! — волав він знову і знову, поміж викриками, безладною мольбою й молитвами кейдженською французькою. — О ні, о ні, бідний Містер Джинґлз, бідний старенький Містер Джинґлз, о ні!

— Дайте його мені.

Я підвів погляд, здивований тим глибоким голосом. Спершу я навіть не зрозумів, кому він належить. А побачив Джона Коффі. Як і Делакруа, він простягнув руки в отвори між ґратами камери, але, на відміну від Дела, не розмахував ними. Просто тримав витягнутими якнайдалі, з розгорнутими долонями. Та поза була сповнена мети, вона ледь не кричала про нагальність. І голос був такий самий. Певно, тому я й не одразу збагнув, що належить він Коффі. Бо здавалося, що говорить зовсім інша людина, а не та розгублена заплакана душа, що займала цю камеру протягом останніх кількох тижнів.

— Містере Еджкомб, дайте його мені! Поки ще є час!

І тут я згадав, що він зробив зі мною, і все зрозумів. Зашкодити це не могло, але й особливої користі навряд чи можна було сподіватися. Піднімаючи мишаче тільце з підлоги, я скривився від того відчуття. Крізь шкурку Містера Джинґлза вистромлювалося назовні стільки переламаних кісточок, що я наче піднімав хутряну подушечку зі шпильками. То була не інфекція сечових шляхів. Та все ж…

— Що ти робиш? — спитав Брутал, коли я перекладав Містера Джинґлза у велетенську праву долоню Коффі. — Якого дідька?

Коффі втягнув мишака крізь ґрати в камеру. Той лежав ганчірочкою на долоні, звісивши хвіст між великим і вказівним пальцями Коффі, і кінчик мляво посіпувався в повітрі. А потім Коффі накрив праву долоню лівою, утворивши ніби мушлю, в якій лежав мишак. Самого Містера Джинґлза ми більше не бачили, тільки його хвіст, що висів і смикався на кінчику, ніби маятник, що от-от зупиниться. Коффі підніс руки до обличчя, розчепірюючи пальці правої, утворюючи між ними проміжки, як між ґратами в тюрмі. Хвіст мишака тепер висів збоку від його долонь, повернутих до нас.

Досі тримаючи між пальців розфарбовану котушку, до мене підійшов Брутал.

— Що це він робить?