Розділ «9»

Брутал сів у кузов, а я поїхав у кабіні водія, збіса щасливий, що цього разу не треба там бути. Пічка зламалася, але принаймні ми вже полишили відкритий простір позаду. Ми проїхали близько десяти миль, коли Гаррі помітив невеличку бічну дорогу і з’їхав на неї.

— Що таке? — стривожився я. — Підшипник?

Як на мене, то проблема могла бути з чим завгодно: усі компоненти двигуна і трансмісії «фармолла» видавали такі звуки, наче от-от з ними станеться якась катастрофа чи вони взагалі спустять дух.

— Ні, — вибачливим тоном відповів Гаррі. — Мені треба відлити, от і все. Зара міхур лопне.

Виявилося, що до вітру потрібно було всім нам. Крім Джона. Коли Брутал спитав його, чи не хоче він зійти з кузова й допомогти нам поливати кущі, він тільки головою похитав, навіть погляду не підвів. Він спирався на задню стінку кузова, загорнувшись в армійську ковдру, накинувши її на плечі, ніби серапе. Який у нього колір обличчя, я розібрати не міг, але чув його дихання — сухе й шорстке, наче вітер, що віє крізь соломину. Мені це не сподобалось.

Я зайшов у лісок, розстібнув штани й став відливати. Інфекція була досить свіжа в пам’яті тіла й амнезія ще не вступила у свої права, тож я міг відчувати просту вдячність за змогу попісяти без потреби закричати. Я стояв, спорожняв сечовий міхур і дивився вгору, на місяць. Та не усвідомлював, що поряд зі мною стоїть Брутал і робить те саме, поки той тихим голосом не озвався:

— На Іскруна він уже не сяде.

Я озирнувся на нього, здивований і трохи наляканий тихою впевненістю, яку почув у його тоні.

— Що ти маєш на увазі?

— Те й маю, що він глитнув ту гидоту, замість виплюнути, як раніше, не просто так. Це може забрати цілий тиждень — надто вже він великий і кремезний, — але зуб даю, що піде швидше. Хтось із нас робитиме обхід і знайде його на ліжку, холодного, мов камінь.

Я гадав, що вже відлив до кінця, але від почутого по спині пробіг холодок, і назовні вихлюпнулося ще трохи сечі. Защібаючи ширіньку, я подумав, що в Бруталових словах є сенс. І сподівався, що правда на його боці. Джон Коффі зовсім не заслуговував на смерть, якщо я не помилявся у своїх міркуваннях щодо дівчаток Деттерик. Але якщо він усе-таки помре, то я б не хотів, щоб загибель до нього прийшла від моєї руки. Я не був певен, що зможу цю руку підняти, якщо до цього дійде.

— Їдьмо, — пробурмотів Гаррі з темряви. — Ми запізнюємось. Давайте вже закінчимо з цим.

Поки верталися до машини, я усвідомив, що ми лишили Джона зовсім самого — дурість рівня Персі Ветмора. Я думав, що його вже нема в кузові; що він виплюнув жуків одразу, як побачив, що його не охороняють більше, і втік «на території», як Гек і Джим по Великій Бруднючці[69]. І все, що нам залишиться, — ковдра, яку він скинув із плечей.

Але він був на місці. Досі сидів, притулившись спиною до кабіни, спираючись ліктями на коліна. На звук наших кроків він підвів погляд і спробував усміхнутися. Усмішка на мить затрималася на його виснаженому обличчі, та й згасла.

— Як ти, Великий Джоне? — спитав Брутал, залазячи в кузов і собі підіймаючи ковдру.

— Добре, начальнику, — мляво відповів Джон. — Все гаразд.

Брутал поплескав його по коліну.

— Скоро повернемось. А коли все приведемо до ладу, знаєш що? Я скажу, щоб тобі принесли велику-велику чашку гарячої кави. З цукром і вершками.

Певна річ, подумав я, обходячи кабіну з пасажирського боку й залазячи на сидіння. Якщо нас не заарештують і самих не швиргонуть за ґрати.