Розділ «10»

Дати в мене з голови здебільшого повискакували. Я міг би попросити онучку, Даніеллу, пошукати деякі в старих газетах, але який у цьому сенс? Найважливіших із них — як-от дата, коли ми підійшли до камери Делакруа й побачили мишу в нього на плечі, або ж день, коли до блока привезли Вільяма Вортона й він мало не вбив Діна Стентона, — у газетах все одно не друкували. Може, воно й на краще, продовжувати так, як я писав і дотепер; зрештою, мабуть, дати не надто важливі, якщо ви пам’ятаєте побачене й тримаєте все це в пам’яті належно впорядкованим.

Знаю, що все тоді трохи зібгалося. Коли на мій стіл нарешті лягли папери щодо ДАС Делакруа з офісу Кертіса Андерсона, я вражено побачив, що здибанку нашого кейдженського приятеля зі Старим Іскруном перенесли на ранішу дату — майже нечувана річ, навіть у ті часи, коли вам не потрібно було пересунути половину неба й усю землю, щоб стратити людину. Здається, різниця була у два дні: з двадцять сьомого жовтня перенесли на двадцять п’яте. Не ловіть мене на слові, але я знаю, що це близько до істини; пам’ятаю, як подумав, що Ту забере свою коробку з-під «Корони» навіть раніше, ніж очікував.

А от Вортон навпаки — прибув до нас пізніше очікуваної дати. По-перше, суд над ним затягнувся на довше, ніж повідомили зазвичай надійні джерела Андерсона (невдовзі ми на власних шкурах спізнали — в усьому, що стосувалося Дикого Біллі, нічого надійного бути не могло, включаючи наші перевірені часом і начебто захищені від дурнів методи контролю ув’язнених). А після того, як визнали винним (бодай щось пішло за сценарієм), його забрали в центральну лікарню Індіаноли на обстеження. На суді в нього була ціла купа буцімто-нападів, і два з них настільки важкі, що він гепнувся на підлогу, лежав, трусився, молотив повітря руками й дошки підлоги ногами. Призначений судом адвокат Вортона заявив, що він потерпає від «нападів епілепсії» і свої злочини скоїв у стані потьмареного розуму; обвинувач стверджував, що напади вдавані, це махлювання боягуза, який у відчаї хапається за все, аби врятувати своє життя. На власні очі поспостерігавши трохи за так званими «нападами епілепсії», присяжні вирішили, що це вистава. Суддя з ними погодився, але наказав провести низку обстежень перед винесенням вироку, коли вже був готовий вердикт. Бог його знає, навіщо; мабуть, звичайна людська цікавість.

Дивина та й годі, що Вортон не втік із лікарні (іронія того, що дружина начальника Мурза, Мелінда, лежала в той час у тій самій лікарні, від нас не сховалася). Але він не втік. Припускаю, що Вортона оточили охоронцями, та й він міг плекати надію, що його визнають недієздатним через епілепсію, якщо таке взагалі можливо.

Не визнали. Лікарі не знайшли жодних відхилень у роботі його мозку (принаймні фізіологічних), і Біллі «Малюка» Вортона врешті-решт відрядили до «Холодної гори». Це могло бути десь у сімнадцятих-вісімнадцятих числах жовтня; пригадую, що Вортон прибув через два тижні після Джона Коффі й за тиждень чи днів десять до того, як Делакруа пройшовся Зеленою милею.

Той день, коли до нас долучився наш новенький психопат, був для мене сповнений подій. Я прокинувся о четвертій ранку. В паху пульсував біль, пеніс був гарячий, набряклий і забитий. Ще до того, як спустити ноги з ліжка, зрозумів, що інфекція не слабшає, як я сподівався. То було тимчасове полегшення, от і все, а тепер воно скінчилося.

Я вийшов надвір, у нужник (було це щонайменше за три роки до того, як ми встановили в домі перший ватерклозет), але добувся не далі, ніж до дровітні біля рогу будинку, коли зрозумів, що терпіти більше несила. Я ледве встиг спустити піжамні штани, бо сеча вже текла, і той потік супроводжувався найстрашнішим болем, який я переживав за все своє життя. 1956 року в мене виходив камінь із жовчного міхура; люди кажуть, що біль від цього найгірший, я знаю. Але порівняно з тим біснуванням болю камінь був як легеньке нетравлення.

Коліна підігнулися, і я важко повалився на них, розірвавши зад піжамних штанів, бо широко розставив ноги, аби не втратити рівновагу й не хлюпнутися долілиць у калюжу власних сцяк. І впав би все одно, якби лівою рукою не встиг ухопитися за колоду в дровітні. Однак усе це з таким самим успіхом могло відбуватися в Австралії чи навіть на іншій планеті. Бо тієї миті все, про що я міг думати, — це біль, від якого я горів живцем; низ живота пік, а пеніс, той орган, про який я не пам’ятав більшу частину часу й згадував лише тоді, коли він дарував мені найінтенсивнішу насолоду, яку тільки може спізнати чоловік, так от, пеніс плавився; я думав, що зараз опущу на нього погляд і побачу, як із кінчика ллється кров. Але на вигляд то була цілком собі звичайна цівка сечі.

Я тримався однією рукою за дрова, а іншою затуляв собі рота, всю увагу концентруючи на тому, аби він залишався закритим. Не хотів розбудити дружину криком, не хотів її перелякати. Мені здавалося, що я вже відливаю цілу вічність, але зрештою потік зупинився. На ту мить біль проник глибоко в живіт і яєчка, вгризаючись у мене своїми іржавими зубами. Збіг певний час (може, навіть ціла хвилина), перш ніж я відчув у собі фізичну здатність підвестися. Та врешті-решт біль почав ущухати, і я зіп’явся на ноги, ледве-ледве. Я дивився на свою сечу, що вже всотувалася в землю, і думав, чи міг якийсь психічно здоровий бог створити світ, у якому така мензурка вогкості могла виходити коштом такого невимовно страшного болю.

«Подзвоню на роботу і скажу, що захворів, — вирішив я, — і піду нарешті до лікаря Седлера». Не хотілося, звісно, нездужати від смердючих сірчаних пігулок доктора, але все краще, ніж стояти навколішки біля дровітні й тамувати крик, у той час, як мій стручок рапортує, що його, вочевидь, покропили вугільною олією й підпалили.

А тоді, доки ковтав аспірин на кухні й слухав, як в іншій кімнаті тихо похропує Джен, я згадав, що того дня у блок мав прибути Вільям Вортон, а Брутала не буде на місці — за графіком чергувань він мав працювати на іншому боці в’язниці, допомагати перевозити решту бібліотеки та якісь залишки лазаретного обладнання в новий корпус. Одне мені сильно муляло, незважаючи на біль. Я не міг покинути Діна й Гаррі на Вортона самих. То були надійні хлопці, але Кертіс Андерсон у записці дав зрозуміти, що Вільям Вортон був надзвичайно поганим подарунком. «Цьому типові просто до всього байдуже», — написав Андерсон, двічі підкресливши ці слова.

На той час біль уже трохи влігся і я знову міг думати. Найкраще, як мені здавалося, буде поїхати у в’язницю рано. Тоді я буду на місці вже о шостій, коли зазвичай приїздить начальник Мурз. Він може розпорядитися, щоб Брутала перепризначили у блок Е рівно настільки, щоб прийняти Вортона. А я тоді поїду до лікаря, бо відкладати вже нема куди. «Холодна гора» була насправді мені по дорозі.

Двічі за всю двадцятимильну поїздку до виправної колонії мене охоплювала та раптова потреба відлити. Обидва рази я встигав зупинитися і владнати проблему, не осоромившись (добре, що потік транспорту на сільських дорогах о такій досвітній порі був не надто щільний). Жодне з цих двох спорожнень не було таким болючим, як те, що збило мене з ніг дорогою до нужника. Але обидва рази мені довелося хапатися за ручку пасажирських дверцят свого маленького форда-купе, щоб підвестися, і я відчував, як струменить розпашілим обличчям піт. Я був хворий, так, безнадійно хворий.

Все ж до роботи я дотягнув: заїхав у південні ворота, припаркувався на звичному місці й одразу ж подався до начальника. Стрілки годинника вже підповзали до шостої. У приймальні, де сиділа міс Ханна, було порожньо (секретарка з’являлася пізніше, о сьомій, більш-менш цивілізованій годині), але в кабінеті Мурза горіло світло; його було видно крізь рифлене матове скло. Я постукав для проформи й відчинив двері. Мурз підвів погляд, заскочений зненацька, бо ж не сподівався побачити когось о такій незвичній годині. І багато б я віддав, аби не бути тим єдиним, хто побачив його в такому стані, з таким беззахисним від несподіванки виразом обличчя. Його сиве волосся, зазвичай так охайно зачесане, стирчало тепер сплутаним клоччям врізнобіч; коли я увійшов, він торсав його пальцями запущених у гущавину рук. Очі були на мокрому місці, шкіра під ними напухла й набрякла. І трясло його від парезу сильніше, ніж будь-коли на моїй пам’яті; здавалося, цей чоловік щойно зайшов знадвору після довгої прогулянки в жахливо зимну ніч.

— Геле, вибач, зайду пізніше… — почав я.

— Ні, — перебив він. — Будь ласка, Поле, заходь. Зачини двері й заходь. Мені зараз дуже потрібно, щоб хтось був поряд, так, як ніколи в житті ще не було потрібно. Зачини двері й заходь.

Я виконав його прохання, вперше за весь час, відколи прокинувся того ранку, забувши про власний біль.

— Це пухлина мозку, — сказав Мурз. — Вони зробили рентгенівські знімки. Такі гарні, вони не натішаться. Один із них сказав, що це найкращі знімки, які взагалі будь-кому вдавалося отримати, досі принаймні; кажуть, надрукують їх у якомусь крутому медичному журналі Нової Англії. Вона завбільшки з лимон, кажуть, і дуже низько розташована, там, де вони не зможуть прооперувати. Кажуть, до Різдва вона не доживе. Я їй не сказав. Не знаю, як. Життям своїм клянуся, не знаю.

І він розридався, хапаючи повітря великими схлипами, які сповнили мене жалю і якогось невиразного жаху. Бо ж коли чоловік, який завжди тримає себе в таких шорах, як Гел Мурз, урешті-решт втрачає контроль, це жаске видовище. Я хвилю постояв на місці, а потім підійшов до нього й обійняв за плечі. Він ухопився за мене обома руками, як потопельник, і плакав, притулившись обличчям до мого живота. Усю стриманість змило хвилею сліз. Пізніше, коли він знову себе опанував, то попросив вибачення. Перепрошував, ховаючи очі, наче думав, що страхітливо осоромився, може, навіть так сильно, що ніколи вже з цим до кінця не примириться. Людина може й зненавидіти того, хто бачив її в такому стані. Я вважав начальника Мурза надто хорошою людиною для такого, але мені навіть на думку не спало заговорити про справу, з якою я прийшов. Покинувши кабінет Мурза, я пішов до блока Е, а не назад до своєї машини. Аспірин почав діяти, і біль унизу живота стишився до легкого щеміння. «Якось день перебуду. Поселю Вортона, повернуся по обіді до Гела Мурза й попрошу відгул на завтра. Найгірше більш-менш позаду», — так я гадав, не підозрюючи навіть, що найпаскудніше з усіх лих того дня ще навіть не починалося.