Розділ «2»

Джон важко опустився на ліжко. Я подумав, що він ляже на спину й перекотиться обличчям до стіни, як він завжди це робив. Але Коффі просто сидів, звісивши руки між колін і легко їх стиснувши, з похиленою головою, важко дихаючи ротом. Медальйон зі святим Христофором, який подарувала йому Мелінда, випав з-за пазухи й розгойдувався в повітрі. «Він вас оберігатиме», — так вона йому сказала, але, судячи з вигляду, ніхто зараз Джона Коффі не оберігав. Анітрохи. Вигляд у нього був такий, наче він посів місце Мелінди на краю тієї могили, про яку говорив Гаррі.

Але в ту мить я не міг думати про Джона Коффі.

Я розвернувся до інших.

— Діне, тягни пістолет Персі й пекановий кийок.

— Добре.

Підійшовши до столу, Дін відімкнув шухляду, де лежали пістолет і кийок, та приніс їх.

— Готові? — спитав я в них. Мої хлопці — мої добрі хлопці, я ще ніколи не пишався ними так сильно, як тієї ночі, — всі кивнули. Гаррі та Дін обидва дивилися знервовано, Брутал був незворушний, як зазвичай. — Гаразд. Розмовлятиму я. А ви всі що менше розтулятимете рота, то краще й швидше все скінчиться… добре це чи погано. Згода?

Вони знову закивали. Я набрав повні легені повітря й рушив Зеленою милею до гамівної кімнати.

Коли на Персі впало світло, він, мружачись, підвів погляд. Хлопець сидів на підлозі й облизував стрічку, якою я заліпив йому рота. Та частина, що обвивала потилицю, спустилася (мабуть, ослабла від поту й бріоліну на його волоссі), і він працював над тим, щоб скинути з себе решту. Ще година — і він зарепетував би на всю горлянку, волаючи про допомогу.

Ми зайшли, і він, відштовхуючись ногами, позадкував від нас, та потім спинився — вочевидь, зрозумів, що повзти йому нема куди, крім південно-східного кутка кімнати.

Я взяв у Діна пістолет і кийок та простягнув у напрямку Персі.

— Хочеш отримати їх назад? — спитав я.

Він насторожено зиркнув на мене. І кивнув головою.

— Брутале, — сказав я. — Гаррі. Поставте його на ноги.

Хлопці понахилялися, підхопили його попід обтягнені полотном гамівної сорочки руки, і він підвівся. Я наближався до нього, аж поки ми не опинилися майже ніс до носа. Було чути кислий запах поту, в якому він маринувався. Добряче попотів, напевно, доки намагався звільнитися з обіймів сорочини чи вряди-годи копаючи двері, як це чув Дін. Але я подумав, що найбільше поту він пролив від старого доброго страху: страху перед тим, що ми з ним зробимо, коли повернемося.

«Я не пропаду, вони ж не вбивці», — думав Персі… а потім, напевно, згадав про Старого Іскруна, і йому навернулося на думку, що в певному розумінні ми таки вбивці. Я особисто закатрупив сімдесятьох сімох. Більше, ніж будь-хто з тих, кому я застібав на грудях ремінь, більше, ніж сержант Йорк за Першу світову. Вбивати Персі було б нелогічно, але ми вже поводилися нелогічно, казав він собі, сидячи із зав’язаними ззаду руками й орудуючи язиком, щоб скинути стрічку з обличчя. Крім того, логіка, найпевніше, не має влади над думками людини, коли ця людина сидить на підлозі кімнати з повстяними стінами, сповита так охайно й туго, як павук зазвичай сповиває муху.

А отже, він якраз у такій кондиції, як мені треба було.

— Я зніму стрічку з твого рота, якщо ти пообіцяєш не верещати, — сказав я. — Мені потрібно з тобою поговорити, а не позмагатися, хто гучніше закричить. То що скажеш? Ти поводитимешся тихо?

Я побачив, як у його очах підіймається на поверхню полегкість. До нього почало доходити, що я хочу поговорити, а значить, у нього є непогані шанси вибратися з цього всього з неушкодженою шкуркою. Він кивнув.

— Почнеш галасувати — стрічка повернеться на місце, — попередив я. — Це ти теж розумієш?