Розділ «1»

Окрім усієї цієї іншої писанини, відколи оселився в «Соснах Джорджії», я веду невеличкий щоденничок. Нічого особливого, лише кілька речень, переважно про погоду. Минулого вечора я його прогортав. Хотілося згадати, скільки часу спливло, відколи мої онучечки, Крістофер і Даніелла, можна сказати, збулися мене, випхавши в «Сосни Джорджії». «Дідуню, це задля твого ж добра», — сказали вони. Ну звісно. Хіба не це найчастіше кажуть люди, коли нарешті вигадають спосіб здихатися тої халепи, яка ходить і розмовляє?

Це було трохи більше, ніж два роки тому. Зловісним є те, що я не можу розібратися у своїх відчуттях упродовж цих двох років — довші вони чи коротші. Моє відчуття часу неначе плавиться, тане, як сніговик у якоїсь дитини в січневу відлигу. Мені здається, що часу в його звичному розумінні: Східного поясного часу, Літнього часу, Часу робочої людини — більше не існує. Тут є лише Сосняно-Джорджійський час, а це Час дідів, Час бабць і Час старечого нетримання сечі. А решта… просто зникла.

І цей притулок небезпечний, трясця йому. Попервах ти цього не усвідомлюєш, попервах тобі лише здається, що тут панує смертельна нудота, а рівень небезпеки той самий, що й у дитячому садочку в тиху годину. Але цей притулок небезпечний. Відколи я тут оселився, багато людей на моїх очах западали в старечий маразм. А іноді вони не просто западали, а каменем ішли на дно, наче субмарина в режимі швидкісного занурення. У притулок вони приїжджали більш-менш нормальними — нехай із тьмяними очима й вічно при ціпкові, нехай із дещо слабким сечовим міхуром, проте в усьому іншому нормальними, — але тут їх наче підміняли. Вже за місяць вони просиджували дні в кімнаті з телевізором, утупившись в Опру Вінфрі на екрані тьмяними очима, з обвислою щелепою й забутою склянкою апельсинового соку в руці, перехиленою так, що з неї накрапало. Ще за місяць їм доводилося нагадувати імена дітей, коли ті приїжджали з візитом. Ще за місяць їм потрібно було освіжати в пам’яті їхні власні кляті імена. Іноді з ними трапляється: Сосняно-Джорджійський Час із ними трапляється. Тутешній час — як слабка кислота: спершу роз’їдає пам’ять, а потім і бажання жити.

З ним треба боротися. Саме це я й сказав Елейн Коннеллі, своїй особливій подрузі. Мені полегшало, відколи я почав писати про пережите 1932 року, того року, коли на Зеленій милі з’явився Джон Коффі. Деякі спогади жахливо розмиті, але я відчуваю, як вони загострюють мій розум і свідомість, наче ніж, що гострить олівець. І саме це робить мої зусилля виправданими. Але писання й пам’ять — це ще не все. Ще в мене є тіло, хоч яке виснажене і гротескове, але я треную його що є змоги. Спочатку було важко. Таких старих шкарбанів, як я, непросто розтрусити, коли треба робити вправи просто заради самих вправ. Але тепер, коли в мене з’явилася мета для прогулянок, стало легше.

На першу прогулянку я виходжу до снідання — на світанку майже щодня. Цього ранку дощило, і від вогкості в мене нили суглоби, але з вішака біля дверей кухні я зняв дощовик і вперто вийшов. Коли в людини є завдання, його треба виконувати. Подумаєш, болить. Крім того, тут є свої плюси. Головне — це відчуття Реального часу на противагу Часу Сосняно-Джорджійському. А ще я люблю дощ, навіть якщо ноги крутить. Особливо рано-ранесенько, коли ще тільки заповідається на світ і здається, що попереду день, сповнений корисних для тебе можливостей. Навіть для такого линялого старого слинька, як я.

Я пройшов через кухню, зупинившись на хвилю, щоб випросити дві грінки в куховарок із сонними очима, і вийшов надвір. Перетнув крокетне поле, далі — збур’янілу галявинку для гольфа. За нею була невеличка діброва, крізь яку звивалася вузька стежка. Десь там далі на ній стояли дві старі повітки. Ними більше не користувалися, тож вони помалу порохнявіли й розсипалися. Цією стежкою я простував поволі, слухаючи, як потаємно шелестить у соснах дощ, і пеньками небагатьох позосталих зубів гризучи грінку. Ноги боліли, але той біль був тягучий, стерпний. Загалом самопочуття було непогане. Я набирав повні легені вогкого сірого повітря й ніяк не міг ним надихатись, живився ним, наче їжею.

А коли дістався другої з двох тих старезних повіток, то зайшов ненадовго всередину й подбав про те, про що мав подбати.

За двадцять хвилин я рушив стежкою назад, відчуваючи, що в животі вже заворушився хробачок голоду, і думаючи, що зараз непогано було б з’їсти щось поживніше за грінку. Миску вівсянки, наприклад, чи, може, яєшню-бовтанку зі смаженою ковбаскою. Я люблю ковбаски, все життя любив, але тепер, коли з’їдаю більше однієї, бігунка хапає. Проте одненьку можна. А потім, на повний шлунок і з ясним від вологого повітря розумом (принаймні я хотів на це сподіватися), піду на сонячну терасу й опишу страту Едуарда Делакруа. Я писатиму якнайшвидше, щоб не втратити мужності.

Ідучи крокетним полем до дверей кухні, я думав про Містера Джинґлза (про те, як Персі Ветмор ударом ноги переламав йому хребет і як пронизливо кричав Делакруа, коли зрозумів, що скоїв його ворог), тож не помічав, що біля входу чатує Бред Долан, наполовину захований за сміттєвим баком, аж поки Бред не простягнув руку й не вхопив мене за зап’ясток.

— На прогуляночку ходив, Полику? — поцікавився він.

Я сахнувся й висмикнув у нього руку. Частково все пояснювалося переляком — будь-хто відсахнеться, коли перед ним вискочити зненацька. Однак було і ще дещо. Не забувайте, що думав я в ту мить про Персі, а якраз Персі мені Бред завжди й нагадує. З Персі його ріднить те, як він походжає кругом із книжкою в паперовій обкладинці, запханою в кишеню (у Персі то були журнали про чоловічі пригоди; у Бреда — збірка анекдотів, які вас розсмішать лише в тому разі, якщо ви людина дурнувата й лиха). А ще тримається так, наче він — Король Гівняшка з Лайнячої гори. Але найбільше він любить підкрадатися з-за спини й робити боляче.

Я бачив, він щойно приїхав на роботу, ще навіть не перевдягнувся у форму санітара. На ньому були джинси й поцувата на вигляд ковбойка. В руці — недоїдок булки, яку він потягнув із кухні. Бред стояв під піддашшям, щоб не змокнути під дощем, поки їсть. І щоб виглядати мене — у цьому я не сумнівався ні на крихту. А ще я ні на крихту не сумнівався в іншому: містера Бреда Долана мені треба стерегтися. Бо він недолюблює мене. Не знаю, чому. Але чому Персі недолюблював Делакруа, я теж не знав. І «недолюблював» — це ще дуже м’яко сказано. Персі люто ненавидів Делакруа з першої ж секунди, як миршавий французик з’явився на Зеленій милі.

— Полику, а що це за дощовик на тобі? — спитав він, даючи мені щигля по коміру. — Воно ж не твоє.

— Я взяв його в коридорі біля кухні, — відповів я. Терпіти не можу, коли він зве мене «Полик», і здається, він про це знає. Але хай мені грець, якщо я дам йому втіху побачити це. — Їх там цілий ряд висить. Я з ним нічого не зробив, ви ж бачите. Дощовики якраз і створено для дощу.

— Для дощу, а не для тебе, — уточнив він і знову дав щиглика. — У тому-то й річ. Ці плащі — для персоналу, а не для мешканців.

— Усе одно не розумію, кому це шкодить.

Бред нагородив мене зміїною посмішкою.

— Ідеться не про шкоду, а про правила. Що то за життя без правил? Полику, Полику, Полику. — Він похитав головою з таким виглядом, наче від самого погляду на мене йому ставало соромно жити. — Ти, певно, думаєш, що такого старого пердуна, як ти, правила вже не обходять. Але це не так. Полику.

Посмішка. Зневага. А може, навіть ненависть. За що? Я не знав. Іноді немає жодного «за що». Оце найстрашніше.