Розділ «2»

— Гаразд, — сказав він. — Вважатимемо, що справу закрито. А зараз зніміть з мене цю сорочку. У мене плечі геть…

Брутал виступив наперед, відштовхнувши мене плечем, і однією рукою вхопив Персі за обличчя — усі пальці, крім великого, вп’ялися тому в праву щоку, а великий зробив глибоку вм’ятину в лівій.

— За кілька секунд, — сказав він. — Спочатку ти вислухаєш мене. Пол у нас — великий начальник, він мусить висловлюватися вишукано.

Я спробував пригадати, що такого вишуканого я міг сказати Персі, але нічого особливого на думку не спало. Однак вирішив, що краще буде помовчати; вигляд у Персі був належно затероризований, і я не хотів зіпсувати ефект.

— Люди не завжди розуміють, що вишуканий — це не конче м’якотілий. І тоді вже втручаюсь я. Мені та вишуканість як до дупи дверці. Я кажу прямо. Тому ось тобі прямо: якщо ти порушиш свою обіцянку, то нас, скоріше за все, виїбуть у сраки. Але після цього ми тебе знайдемо — навіть як у Росію втечеш, ми тебе знайдемо — і виїбемо, не лише в сраку, а в усі твої дірки. Ми будемо тебе їбти, доки ти не почнеш мріяти про смерть. А тоді натремо оцтом усі твої розйобані до крові органи. Ти мене зрозумів?

Він кивнув. З рукою Брутала, що вгризалася в його м’які щоки, Персі примарно нагадував Старого Ту-Ту.

Брутал відпустив його і зробив крок назад. Я кивнув Гаррі, і той зайшов за спину Персі та почав розстібати й розв’язувати.

— Зважай на це, Персі, — сказав Гаррі. — Постійно на це зважай, бо хто давнє пом’яне, той лиха не мине.

Усе це неабияк лякало, три бабаї в тюремних одностроях… але мені в душу все одно заповзав якийсь розпач від знаття наперед. На день чи тиждень Персі міг принишкнути. Він би зважував усі «за» та «проти» від різних дій, але зрештою докупи зійдуться дві речі: його віра у власні зв’язки та неспроможність вийти з ситуації невдахою, який програв, у власних очах. І коли це станеться, його прорве. Мабуть, ми допомогли врятувати життя Меллі Мурз, коли відвезли до неї Джона Коффі, цього я б змінювати не став («навіть за весь чай у Китаї», як ми казали в ті часи), але зрештою нас покладуть на лопатки й рефері оголосить, що ми вибуваємо зі змагання. Крім як убити Персі, в нас не було способу змусити його дотриматися угоди, коли він буде на безпечній відстані від нас і почне збирати залишки своєї так званої хоробрості.

Я скоса позирнув на Брутала й побачив, що він теж розуміє. Але це мене не здивувало. Синок місіс Говелл Брутус завжди був метикуватим, тут нічого не скажеш. Він ледь помітно знизав плечем, на дюйм підняв і опустив, але цього вистачило. «То й що? — промовляло те знизування. — Які в нас варіанти, Поле? Ми зробили те, що мали зробити, і в найкращий можливий спосіб».

Так. І результати були не такі вже й погані.

Гаррі впорався з останньою застібкою на гамівній сорочці. Кривлячись від огиди й люті, Персі виборсався з неї, і сорочка впала йому під ноги. На жодного з нас він не дивився прямим поглядом.

— Віддайте пістолет і палицю, — сказав Персі. Я простягнув йому речі. Він опустив пістолет у кобуру і вставив кийок у саморобний чохол.

— Персі, якщо ти поміркуєш як слід…

— Саме це я й збираюся зробити, — сказав він і прошмигнув повз мене. — Я збираюся дуже серйозно над цим поміркувати. От зараз і почну. Дорогою додому. А хтось із вас запише, що я пішов з роботи коли треба. — Вже біля дверей гамівної кімнати Персі озирнувся, щоб зміряти нас сердитим, презирливим і присоромленим водночас поглядом — вибухова суміш для таємниці, яку ми так по-дурному сподівалися зберегти. — Звісно, якщо не хочете писати пояснювальну, чому я пішов раніше.

Він вискочив із кімнати й великими кроками попростував Зеленою милею, у своєму розбурханому стані забувши, чому центральний коридор із зеленою підлогою такий широкий. Якось Персі вже припустився цієї помилки, але того разу йому це минулося. Більше він такого щастя не матиме.

Я подався слідом за ним до дверей, намагаючись вигадати якийсь спосіб його заспокоїти. Мені не хотілося, щоб він пішов з блока Е в такому стані: весь спітнілий і розкуйовджений, з червоним відбитком моєї долоні, який і досі не зійшов зі щоки. Решта троє пішли за мною.

Подальші події сталися дуже швидко. Хвилина чи навіть менше, і все було скінчено. Проте кожну деталь я пам’ятаю до сьогодні. Гадаю, все так добре закарбувалося в моїй пам’яті здебільшого завдяки тому, що вдома я переповів той випадок Дженіс. А всі наступні події: зустріч із Кертісом Андерсоном на світанку, слідство, розмова з представниками преси, яку для нас улаштував Гел Мурз (авжеж, на той час він повернувся до виконання своїх обов’язків), і остаточне засідання слідчої комісії в столиці штату — все це за роки стерлося з пам’яті, стало невиразним, як і багато інших спогадів. Але те, що відбулося за ту хвилину на Зеленій милі, — так, я пам’ятаю дуже чітко.

Персі крокував правим боком Милі з похиленою головою, і от що я скажу: жоден пересічний в’язень не зміг би до нього дотягтися. Проте Джон Коффі не був пересічним в’язнем. Джон Коффі був гігантом і міг сягнути на гігантську довжину.

Я побачив, як його довгі коричневі руки вистромлюються крізь ґрати, й заволав: