Розділ «5»

Страта минула добре. Якщо можна так сказати (у чому я особисто дуже сумніваюся), то екзекуція Арлена Біттербака, старійшини ради черокі з резервації Вашіта, була «вдалою». Він погано заплів собі коси — руки тремтіли надто сильно, щоб зробити все до ладу, — тож його доньці, жінці тридцяти з гаком літ, дозволили їх виплести гарними й рівними. Вона хотіла ще вплести на кінчиках пір’їни, пух яструба, його птаха, але я не дозволив. Пір’я могло зайнятися і спалахнути. Жінці я цього, звісно, не сказав, викрутившись тим, що це суперечить правилам. Вона не протестувала, тільки похилила голову й приклала руки до скронь, показуючи невдоволення й несхвалення. Та жінка трималася з великою гідністю, і це практично гарантувало, що її батько поводитиметься так само.

Коли час настав, Вождь покинув свою камеру без жодних заперечень і зволікань. Бувало й таке, що нам доводилося силоміць розтискати їхні пальці, які чіплялися за ґрати (сам я свого часу зламав один-два таких пальці й ніколи не забуду того глухого тріску), але, дякувати Богу, Вождь був не з таких. На твердих ногах він пройшовся Зеленою милею до мого кабінету, а там опустився навколішки, щоб помолитися з братом Шустером, який приїхав з баптистської церкви «Небесне світло» на своїй тарадайці. Шустер проспівав Вождю кілька псалмів, а коли дістався до того, де про «біля тихої води мене оселить»[21], індіанець розплакався. Але нічого страшного, без істерики, він плакав тихо. Мені здалося, що він згадав тиху воду, таку чисту й таку різучо-холодну, що з кожним ковтком обпікала рот.

Насправді мені навіть подобається, коли вони трохи плачуть. Хвилюватись я починаю, коли в них нема сліз.

Багато хто після молитви не може самостійно підвестися з колін, але у Вождя з цим усе було гаразд. Спочатку його злегка хитнуло, наче голова запаморочилася, і Дін простягнув руку, щоб він сперся. Але Біттербак уже сам відновив рівновагу, тому ми пішли далі.

Майже всі стільці були зайняті. Люди бурмотіли й перешіптувалися, немов чекаючи, коли розпочнеться весілля чи похорон. Тільки того єдиного разу Біттербак затнувся. Не знаю, що його розтривожило: якась одна людина чи всі вони разом, — але я почув, як глибоко в горлі у нього народжується стогін, і враз та рука, за яку я його тримав, налилася опором. Краєм ока я помітив, як Гаррі Тервілліґер виступає вперед, відрізаючи Вождю шлях до відступу на той випадок, якщо Біттербак зненацька надумає все ускладнити.

Я міцніше стиснув його лікоть і пальцем постукав по внутрішньому боці руки.

— Вождю, спокійно, — не ворушачи губами, краєм рота промовив я. — Більшість цих людей запам’ятає тебе таким, яким ти йшов, тому покажи їм щось гідне. Покажи їм, як ідуть черокі з Вашіти.

Він тільки скоса зиркнув на мене й ледь помітно кивнув. А потім узяв одну з кіс, які заплела йому донька, й поцілував. Я глянув на Брутала, який стояв у стійці «вільно» за стільцем, величний і розкішний у своїй парадній синій уніформі: всі ґудзики кітеля відполіровані й блискучі, кашкет ідеально рівно сидить на великій голові. Я злегка йому кивнув, і він миттю відбив подачу — вийшов наперед, щоб допомогти Біттербакові піднятися на платформу, якщо знадобиться допомога. Але не знадобилась.

Менше хвилини минуло з тієї миті, як Біттербак сів на стілець, до тієї, як Брутал негучно через плече дав команду «Позиція два!» Лампи знову потьмяніли, але зовсім трохи; ви б і не помітили, якби спеціально не вдивлялися. Це означало, що Ван Хей потягнув за рубильник, до якого невідомий дотепник приліпив напис «ЕЛЕКТРИЧНИЙ ФЕН МЕЙБЛ». З-під шолома долинуло тихе гудіння, і тіло Біттербака рвучко вигнулося вперед, натягуючи хомути й пасок на грудях. Біля стіни за цим беземоційно спостерігав тюремний лікар, тільки губи все стискалися і стискалися, аж доки рот не став суцільним білим швом. Жодних метань і кидань на стільці, якими їх зображав на репетиції Ту-Ту. Тільки той потужний кидок тіла вперед — так вигинає спину чоловік, охоплений сильним оргазмом. Синя сорочка Вождя напнулася на всіх ґудзиках, і між ними виникли маленькі силувані усмішки плоті.

А ще був той запах. Сам по собі не бридкий, але неприємний через асоціації, які породжував. Я так жодного разу й не зміг спуститися в підвал будинку своєї онуки, коли мене до нього підводили. Хоча саме там їхній синочок тримав свою електричну залізницю «Лайонел», яку так мріяв показати прадідусеві. До поїздів я ставлюся нормально, як ви вже, певно, здогадалися. Але не зношу трансформатора. Того, як він гуде. І як смердить, коли розжарюється. Навіть по стількох роках той сморід навіює мені спогади про «Холодну гору».

Ван Хей дав йому тридцять секунд, потім вимкнув струм. Лікар відділився від стіни й послухав через стетоскоп. Свідки більше не гомоніли. Лікар випростався й подивився крізь сітку. «Нерівномірно», — оголосив він і покрутив пальцем, наче провертав ручку. Він почув кілька ударів серця в грудях Біттербака, хай навіть вони були вже беззмістовними, як останні конвульсії знеголовленої курки, але краще було не ризикувати. Нам не треба було, щоб на середині тунелю він раптом сів на каталці й загорлав, що весь горить.

Ван Хей перевів рубильник у третю позицію, і Вождя знову кинуло вперед. Пронизаний електрикою, він трохи повигинався з одного боку в інший. Коли док послухав цього разу, то кивнув. Усе було позаду. Ми вкотре успішно знищили те, чого не змогли б створити. Дехто в глядацькій залі почав знову розмовляти тихим голосом; більшість сиділи, похиливши голови, втупившись у підлогу, наче приголомшені. Чи присоромлені.

Гаррі та Дін прийшли з ношами. Насправді тримати їх за один кінець було роботою Персі, але він цього не знав, а повідомити йому ніхто не завдав собі клопоту. Вождя, ще й досі в чорному шовковому каптурі, повантажили на ноші ми з Бруталом. А потім притьмом винесли його у двері, що вели до тунелю, так швидко, як тільки могли, не переходячи на біг. З отвору у верхній частині маски курився дим, забагато диму. І сморід був нестерпний.

— Ой, чорт! — закричав Персі, і голос у нього зрадницьки тремтів. — Що це так тхне?

— Заберися з дороги, не плутайся під ногами, — гримнув Брутал і метнувся повз нього до стіни, на якій висів вогнегасник. Старий, з тих хімічних, які треба накачувати. Дін тим часом стягнув із Вождя маску. Але все виявилося не так погано, як могло бути; то тліла, як купа мокрого листя, ліва коса Біттербака.

— Не займай його, — сказав я Бруталу. Мені не хотілося зчищати хімічний слиз з обличчя покійника перед тим, як повантажити його в труповозку. Тому я поплескав долонями по голові Вождя (весь цей час Персі витріщався на мене широко розплющеними очима), поки волосся не припинило нарешті диміти. По тому ми знесли тіло донизу дванадцятьма дерев’яними сходинками. У тунелі було прохолодно й вогко, як у підземеллі. Десь глухо крапала вода — ляп-ляп. Підвішені лампочки з грубими бляшаними плафонами (їх склепали в тюремному ремонтному цеху) освітлювали цегляну трубу, яка тяглася вперед на тридцять футів під автострадою. Стеля була заокруглена й волога. Щоразу, коли доводилося йти через той тунель, я почувався персонажем оповідання Едґара Алана По.

Унизу вже чекала каталка. Ми переклали на неї тіло Біттербака, і я востаннє подивився, чи не горить у нього волосся. Та коса добряче обвуглилася, і шкода було бачити, що кокетливий вигин із того боку голови перетворився на почорнілу грудку.

Персі дав мертвому ляпаса. Виляск пролунав такий, що ми всі аж підскочили. Персі озирнувся на нас. На губах у нього грала самовдоволена посмішечка, очі поблискували.

— Адіос, Вождю, — сказав він. — Хай тобі там у пеклі гаряче буде.