TextBook Уже о чверть на другу ми повернулися в блок (усі, крім Персі, якому наказали прибирати в коморі і який насуплено виконував розпорядження). Мені належало написати рапорт. Я вирішив робити це за столом чергового; якби я всівся у своє зручне офісне крісло, то, швидше за все, задрімав би. Ви зараз, напевно, здивувалися, враховуючи весь той жах, який стався в нас лише годину тому. Але почувався я так, наче з одинадцятої години попереднього вечора прожив три життя й у жодному ні на мить не заснув.
Джон Коффі стояв біля дверей камери, і сльози лилися з його дивних відсторонених очей. Враження було таке, наче дивишся, як кров тече з невигойної, але чомусь безболісної рани. У камері ближче до столу на своєму ліжку сидів Вортон. Він розгойдувався з боку в бік і виводив пісню, яку, вочевидь, сам же й вигадав, до того ж не зовсім безглузду. Якщо пам’ять не підводить мене, то звучала вона так:
Шаш-ли-чок! Баличок!
От і спікся, гівнючок!
Його звали не Біллі і зовсім не Філлі,
Його звали не Джекі і не Ґодфруа!
То був малий перець, гарячий перець,
А звали його Делакруа!
— Замовкни, тварюко, — сказав я.
Вортон вишкірився, показавши повен рот почорнілих зубів. Він же не вмирав, принаймні поки що; він скочив на ноги, щасливий, і мало не пішов танцювати степ.
— А ти заходь, застав мене, — радісно запропонував він. І завів наступний куплет «Пісні про шашлик», не зовсім навмання поєднуючи в ній слова. Під тим черепком крутились якісь коліщата. Там ворушився зелений смердючий інтелект, у своєму роді майже блискучий.
Я підійшов до Джона Коффі. Він краєм долонь витер зі щік сльози. Очі в нього були червоні й запалені, і я здогадався, що він теж виснажений. Звідки могла взятися втома в людини, яка зо дві години на день тягала ноги прогулянковим подвір’ям, а потім решту часу або сиділа, або лежала в камері, я не знав, але сумнівів у тому, що бачу, не мав. Це було занадто очевидно.
— Бідолашний Дел, — тихо й хрипко мовив він. — Бідолашний старенький Дел.
— Так, — сказав я. — Бідолашний старенький Дел. Джоне, а з тобою все гаразд?
— Він вибрався, — замість відповіді сказав Коффі. — Дел вибрався. Адже так, начальнику?
— Так. Джоне, відповідай на запитання. З тобою все гаразд?
— Дел вибрався, він щасливчик. Хай як це було, він щасливчик.
Я подумав, що Делакруа міг би з ним посперечатися щодо цього, але вирішив промовчати. Натомість окинув поглядом камеру Коффі.
— А де Містер Джинґлз?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зелена миля» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „6“ на сторінці 1. Приємного читання.