Розділ «11»

— Ми думали, він ще причмелений після оглядів, — виправдовувався Дін пізніше того дня. Голос у нього був тихий, хрипкий, майже гавкіт, а на шиї розпливалися чорнувато-багряні синці. Я бачив, що йому боляче розмовляти, і хотів було сказати, щоб не напружувався. Проте іноді більше болить, коли мовчиш. Я вирішив, що то один із таких випадків, і не розтуляв рота. — Ми всі думали, що він причмелений, правда ж?

Гаррі Тервілліґер кивнув. Навіть Персі, що сидів збоку, подалі, сам собі понура компанія, — і той кивнув.

Брутал позирнув на мене, і на секунду наші очі зустрілися. Ми обидва подумали практично про одне й те саме: що так воно все й відбувається. Ти їдеш собі, у вус не дмеш, усе йде за планом; тут ти робиш одну-єдину помилку — і бац, на тебе валиться небо. Вони думали, що він під дією седативів; то було розумне припущення, от тільки ніхто не додумався спитати, чи він під дією. Мені здалося, що в Бруталових очах я побачив і щось інше: Гаррі й Дін чогось навчаться завдяки своїй помилці. Особливо Дін, який того дня цілком міг вирушити додому до рідних покійником. А от Персі — ні. Персі, мабуть, не був на це здатен. Усе, що Персі міг, — сидіти в кутку й бурмоситися, бо він знову був по вуха в лайні.

В Індіанолу по Дикого Білла Вортона вирушили семеро: Гаррі, Дін, Персі, двоє інших наглядачів у задній частині (я забув, як їх звали, хоча колись пам’ятав, я цього певен), ще двоє — в передній. Вони взяли так званий «диліжанс»: вантажний автофургон «форд» зі зміцненими сталлю бортами і склом, яке начебто було куленепробивним. На вигляд то було щось середнє між фургоном молочника й бронемашиною.

Фактично головував у тій експедиції Гаррі Тервілліґер. Він передав документи шерифові округу (не Гомерові Крайбусу, але якомусь іншому виборному селюкові його штибу, так я собі думаю), який, своєю чергою, передав йому містера Вільяма Вортона, збурювача пекла extraordinaire, як назвав би його Делакруа. Тюремну робу «Холодної гори» в лікарню привезли заздалегідь, але ні шериф, ні його люди не потурбувалися про те, щоб одягти в неї Вортона; це вони полишили на наших хлопців. Вортон був зодягнений у бавовняну лікарняну сорочку й дешеві фетрові капці, коли вони вперше побачили його на другому поверсі лікарні, щуплявого чоловіка з вузьким прищуватим обличчям і кучмою довгого сплутаного білявого волосся. З розрізу на лікарняній сорочині ззаду виглядала його дупа, теж вузька й теж усіяна прищами. Ту частину його тіла Гаррі та інші побачили першою, бо коли вони увійшли, Вортон стояв біля вікна і вдивлявся в паркувальний майданчик. Він не обернувся — просто далі стояв, однією рукою тримаючи відгорненою фіранку, мовчазний, ніби лялька, доки Гаррі нарікав на шерифа округу, що той такий лінтюх, не міг уже Вортона вдягти в робу, а шериф округу у відповідь читав лекцію (як і кожен окружний чиновник, з яким мені доводилося стикатися в житті) про те, що належить до його службових обов’язків, а що — ні.

Коли Гаррі набридла ця частина (підозрюю, що сталося це досить швидко), він наказав Вортону розвернутися. Вортон розвернувся. Вигляд у нього був, розповідав нам потім Дін своїм шорстким гавкотом напівздушеного голосу, як у будь-якого з тисяч «старателів» із глушини, які потоком ішли через «Холодну гору» за часи нашої роботи там. Прибери той вигляд, і під ним виявиться звичайнісінький придурок із лихим характером. Іноді в них, припертих до стінки, проступало ще й боягузтво, але найчастіше там не було нічого, крім огризання та люті, а потім ще більше огризання і ще більше люті. Є люди, які вбачають у таких, як Біллі Вортон, якусь шляхетність. Але я до них не належу. Щур теж огризатиметься, коли загнати його в глухий кут. Обличчя цього чоловіка виражало не більшу індивідуальність, ніж його поприщована філейна частина, розказував нам Дін. Щелепа висіла, в очах був туман, плечі похилилися, руки теліпалися. Він здавався накачаним морфіном, авжеж, достоту так само пришелепкуватим, як будь-який наркоман, яких вони бачили в житті.

Щодо цього Персі знову похмуро кивнув.

— Надінь це, — Гаррі показав на робу в ногах ліжка. Її витягли з коричневого пакувального паперу, в який вона була загорнута, але не розгортали, так вона й лежала, складена ще в тюремній пральні. З одного рукава сорочки стирчала пара білих бавовняних боксерських трусів, з іншого — пара білих шкарпеток.

Вортон наче й радий би був послухатись, але без сторонньої допомоги не міг упоратися із завданням. Труси він натягти зумів, та коли дійшло до штанів, усе поривався засунути обидві ноги в одну холошу. Зрештою Дін йому допоміг: скерував ноги в потрібні холоші й підсмикнув штани на ньому вгору, застебнув ширіньку й пояс. Вортон, щойно побачив, що за нього все робить Дін, облишив спроби й просто стовбичив на місці. Порожнім поглядом він витріщався на протилежний бік палати, з мляво повислими руками, і нікому навіть на думку не спало, що він махлює. Не з надією втекти (я не вірю, що він міг на це сподіватися), а тільки з надією наробити якомога більшого гармидеру, коли для цього настане слушний час.

Документи підписали. Вільям Вортон, який перейшов у власність округу, щойно його заарештували, тепер став власністю штату. Його повели донизу чорним ходом, через кухню, під конвоєм. Він крокував з опущеною головою, звісивши руки з довгими пальцями. Коли його кашкет упав уперше, Дін підняв його й начепив йому на голову. Удруге вже він просто запхав кашкет собі в задню кишеню штанів.

Ще один шанс здійняти переполох у Вортона був у «диліжансі», коли на нього надівали кайдани. Але він ним не скористався. Якщо Вортон умів думати (а я й досі цього не певен, а навіть якщо й умів, то наскільки добре), він, напевно, подумав, що для порядного гармидеру простір затісний і забагато наглядачів. Тож ланцюги начепили: один комплект на ноги, а інший (як потім виявилося, задовгий) — на зап’ястки.

Поїздка до «Холодної гори» забрала годину. Весь той час Вортон сидів на лівій лавці ближче до кабіни, з пониклою головою, теліпаючи скутими руками між колін. Вряди-годи він тихо помукував, розповідав Гаррі, а Персі навіть ненадовго вийшов зі свого стану понурої задуми, щоб сповістити — у того мугирила з нижньої відкопиленої губи скрапувала слина, по краплі, доки на підлозі не набігла ціла калюжа. Як у собаки, в якого гарячої літньої днини крапає з кінчика язика.

На територію в’язниці вони заїхали крізь південні ворота — мабуть, мою машину проминули. Вартовий південного пропускного пункту відчинив великі ворота між автостоянкою і прогулянковим подвір’ям, і фургон покотив далі. На подвір’ї було нелюдно; мало хто гуляв, майже всі в той час сапали на городі. Якраз був час гарбузів. Фургон проїхав прямо до блока Е й зупинився. Водій відчинив двері й сказав, що повезе машину до механіків, поміняти масло; приємно було попрацювати разом. Додаткові наглядачі поїхали у фургоні, двоє сиділи в задній частині та їли яблука, а відчинені дверцята погойдувалися в повітрі.

Відтак Дін, Гаррі та Персі залишилися з одним закутим у ланцюги в’язнем. Цього мало вистачити — і вистачило б, якби їхню пильність не приспав той худий, мов жердина, сільський парубок, що стояв на землі, з похиленою головою, весь у ланцюгах, які оповивали його руки й ноги. Вони провели його близько дванадцяти кроків до дверей блока Е, розділившись на дві шеренги, як завжди, коли ми вели в’язнів Зеленою милею. Гаррі йшов ліворуч, Дін — праворуч, а Персі замикав, з кийком у руці. Мені про це ніхто не казав, але я знав, чорт забирай, що він його витяг; Персі обожнював той пекановий дрючок. Що ж до мене, то я сидів у камері, яка мала стати домівкою для Вортона до того самого часу, коли настане йому пора переміститися туди, де гаряче. То була перша камера праворуч, якщо йти коридором до гамівної кімнати. У руках я тримав планшетку й не міг думати ні про що, крім як штовхнути свою заготовлену промову й забратися до дідька. Біль у паху знову наростав, і мені хотілося тільки одного — піти до себе в кабінет і дочекатися, коли він ущухне.

Дін зробив крок уперед, щоб відімкнути двері. Зі зв’язки на поясі він вибрав потрібного ключа і вставив його в замок. Вортон ожив тієї миті, коли Дін прокрутив ключа й натиснув на клямку. Від пронизливого белькотливого крику (схожого на клич армії південців), який він видав, Гаррі знерухомів на місці, а Персі Ветмор вийшов із ладу практично до кінця сутички. Я те виття почув крізь прочинені двері, але спочатку й думки не виникло, що так може кричати людина; подумав, що на подвір’я пробрався якийсь собака і хтось його вдарив — може, якийсь капосний в’язень врізав сапкою.

Вортон підняв руки, перекинув ланцюг, що висів між його зап’ястків, через Дінову голову, і взявся його душити. Здавлено скрикнувши, Дін рвонувся вперед, у прохолодне електричне світло нашого затишного маленького світу. Вортон радісно подався слідом за ним, ще й напіддав йому копняком, супроводжуючи це вересками, нерозбірливим белькотом і навіть сміхом. Його лікті стирчали в обидва боки, кулаки він тримав біля Дінових вух, тягнучи ланцюга що було сили, орудуючи ним, як дворучною пилкою, — туди й назад.

Ззаду у Вортона вчепився Гаррі. Він запустив пальці в масне біляве волосся нашого новенького, а кулаком іншої руки гупав Вортону в лице, вкладаючи в удари всю силу. Кийок у нього теж був, і пістолет, але від хвилювання він не скористався ні тим, ні іншим. У нас і раніше бували форсмажори з в’язнями, ще б пак, але ніхто з них ще ніколи не заставав нас зненацька так, як Вортон. З такою ницою хитрістю ми ще не стикалися. Доти я ніколи не бачив йому подібних, і після того теж.

А ще він був дужий. Куди й поділася вся млява кволість. Гаррі згодом розказував, що відчуття було таке, наче він стрибнув на кубло сталевих пружин, яке раптом чомусь ожило. Опинившись усередині, біля столу чергового, Вортон вихором розвернувся ліворуч і скинув із себе Гаррі. Той вдарився об стіл і розтягнувся на підлозі.

— Уї-ї-ї, хлоп’ятка! — Вортон зареготав. — А же ж кльова в нас гулянка! Хіба нє? Нє?