Розділ «1»

Будинок для літніх людей, де я креслю риски над своїми останніми жмутами літер «т» і розставляю крапки над останніми купками «і», зветься «Сосни Джорджії». Від нього приблизно шістдесят миль до Атланти і двісті світлових років до життя, яким його знає більшість людей… скажімо так, людей віком до вісімдесяти. Ви, той, хто це читає, будьте обережні, щоб і вас таке місце не спіткало в майбутньому. Життя тут не жорстоке здебільшого: є кабельне ТБ, годують добре (хоча пожувати ти годен збіса мало), — але по-своєму це така сама вбивча пляшка для комах, якою був блок Е в «Холодній горі».

Тут навіть є один тип, який трохи нагадує мені Персі Ветмора, котрого взяли працювати на Зелену милю, бо він був родичем губернатора штату. Я сумніваюся, що цей, тутешній, з якимсь великим цабе породичався, хоч вигляд він робить саме такий. Бред Долан, так його звуть. Він завжди зачісує своє волосся, як Персі колись, і в задніх кишенях у нього завжди стирчить щось почитати. У Персі то були журнали на зразок «Арґосі» та «Чоловічих пригод»; у Бреда — книжечки в паперових обкладинках, «Чорнушні анекдоти» й «Гидкі анекдоти». Він вічно чіпляється до людей із питаннями, чому француз перейшов дорогу, скільки поляків треба, щоб вкрутити лампочку, чи скільки людей нестиме домовину на похороні в Гарлемі. Як і Персі, Бред — недоумок, який смішними вважає тільки лихі жарти.

Нещодавно мені навіть здалося розумним те, що сказав Бред, хоч я не схильний приписувати це йому; як у прислів’ї мовиться, навіть зупинений годинник двічі на день показує правильний час. «Ти, Полику, щасливчик, що в тебе Альцгеймера нема», — ось що він сказав. Терпіти не можу, коли він зве мене «Поликом». Але він не вгамовується; я вже втомився просити його, щоб перестав. Є також інші вислови (не зовсім прислів’я), які можна застосувати до Бреда Долана. Один із них — «Можна привести коня до водопою, але не можна змусити його напитися». А інший — «Як свиню не вбирай, а в ресторан не поведеш». Тупоголовістю він теж схожий на Персі.

Свою ремарку про Альцгеймера він видав, коли мив підлогу на сонячній терасі, де я саме переглядав уже написані сторінки. Їх багацько, а коли я закінчу, то буде набагато більше.

— Той Альцгеймер, знаєш, що воно таке?

— Ні, — відповів я, — але не сумніваюся, що ви мені розкажете, Бреде.

— То СНІД, тільки для старих, — сказав він і розреготався, «хака-хака-хака-хак!», як після тих своїх ідіотських анекдотів.

Але я не розсміявся, бо сказане зачепило мене за живе. Не те щоб у мене був Альцгеймер; хоча тут, у «Соснах Джорджії», цього видовища вдосталь, дивись досхочу, але я маю звичайні старечі проблеми з пам’яттю. Здається, я більше плутаюся з часом, ніж із подіями. Передивляюся дотепер написане й думаю, що пам’ятаю всі події 32-го року. Але їх порядок у моїй голові часом перемішується. Однак, якщо буду уважний, то, мабуть, зможу все залагодити. Більш-менш.

Джон Коффі прибув у блок Е та на Зелену милю в жовтні того року, засуджений до страти за вбивство дев’ятирічних близнючок Деттерик. Це моя основна віха. Якщо не губити її з очей, я з усім упораюся. Вільям «Дикий Білл» Вортон прийшов після Коффі; Делакруа — до нього. Так само, як і мишеня, те, яке Брутус Говелл (для друзів Брутал) назвав Пароплавом Віллі, а Делакруа потім перейменував на Містера Джинґлза.

Називайте її як хочете, а миша прийшла першою, ще до Дела. Вона показалася ще влітку, коли в нас на Зеленій милі було двоє інших ув’язнених: Вождь, Арлен Біттербак, і През, Артур Фландерс.

Та миша. Та бісова миша. Делакруа любив її, але Персі Ветмор, звісно, ні.

Персі зненавидів її з першого погляду.