Розділ «10»

Свідків прийшло небагато — загалом, може, чотирнадцять, наполовину менше, ніж на страті Делакруа. Гомер Крайбус був на місці, як завжди, вивалювався за межі стільця. Але заступника шерифа Мак-Ґі я не побачив. Як і начальник Мурз, він, очевидно, вирішив цього разу пропустити страту.

У першому ряду сиділо немолоде вже подружжя, яке я спочатку не впізнав, хоч до того дня на третьому тижні листопада й бачив їхні знімки в стількох газетних статтях. Та коли ми наближалися до платформи, на якій очікував Старий Іскрун, жінка просичала: «Здихай повільно, сучий сину!» — і я зрозумів, що то Деттерики, Клаус і Марджорі. А не впізнав я їх тому, що нечасто бачиш старих людей, яким ще й за четвертий десяток не перевалило.

Від звуку жінчиного голосу і схвального рохкання шерифа Крайбуса Джон втягнув голову в плечі. Генк Біттерман, який стояв на посту біля першого ряду мізерної купки глядачів, не зводив очей з Клауса Деттерика. Таким був мій наказ. Але Деттерик тієї ночі навіть не ворухнувся в бік Джона. Деттерик, здавалося, перебував на якійсь іншій планеті.

Брутал, стоячи біля Старого Іскруна, ледь помітно дав мені знак пальцем, коли ми ступили на платформу. Він вклав зброю в кобуру, взяв Джона за зап’ясток і провів до електричного стільця так делікатно, як юний хлопець міг би вести свою дівчину на паркет, щоб станцювати з нею перший в історії їхніх стосунків танець.

— Джоне, все гаразд? — стишеним голосом запитав він.

— Так, начальнику, але… — Його очі неспокійно бігали. Вперше за весь час він здавався наляканим, і в голосі чувся страх. — Але тут стіко люду ненавидить мене. Стіко. Я чую це. Болить. Як бджоли, жалить і болить.

— Тоді відчуй, що відчуваємо ми, — тим самим стишеним голосом сказав йому Брутал. — Ми не маємо до тебе ненависті. Відчуваєш?

— Так, начальнику. — Але тепер його голос тремтів ще сильніше і з очей знову почали сочитися повільні сльози.

— Хлопці, вбийте його двічі! — зненацька пронизливо закричала Марджорі Деттерик. Її хрипкий рипливий голос розітнув повітря, як ляпас. Джон знову зіщулився й застогнав. — Давайте, вбийте цього вбивцю і ґвалтівника малих дітей двічі, буде добре!

Клаус, досі немов людина, що снить наяву, пригорнув жінку до свого плеча. Вона розридалася.

Я з жахом помітив, що Гаррі Тервілліґер теж плаче. Ніхто з глядачів не бачив його сліз (він стояв спиною до них), але так, він плакав. Та все ж, що ми могли зробити? Крім продовжити, я маю на увазі?

Ми з Бруталом розвернули Джона. Брутал натиснув на плече велетня, і Джон сів. Він стиснув широкі бильця Іскруна, водячи очима з одного боку в інший. Кінчик язика вистромився з рота, щоб змочити спершу один його кутик, потім другий.

Гаррі та я опустилися на коліна. Напередодні ми викликали з майстерні арештанта, який там працював, і наказали йому приварити тимчасові гнучкі подовжувачі до ножних хомутів стільця, оскільки товщина щиколоток Джона Коффі й близько не дорівнювала обхвату ніг пересічного в’язня. Та все ж на одну страхітливу мить мені здалося, що довжини затискачів не вистачить і нам доведеться повернути його в камеру, потім шукати Сема Бродерика, який у ті часи керував майстернею, просити, щоб він прийшов і ще трохи їх подовжив. Я що було сили натиснув долонями, і хомут з мого боку закрився. Джонова нога сіпнулася, і він охнув. Я защемив йому шкіру.

— Джоне, вибач, — пробурмотів я і глянув на Гаррі. Він легше впорався зі своїм затискачем (чи то подовження з його боку було трохи більшим, чи то Джонова права щиколотка була трохи вужча), але на результат він дивився з сумнівом. І я здогадувався про причину — видозмінені хомути набули голодного вигляду й, наче алігатори, роззявляли пащеки.

— Буде нормально, — сказав я, сподіваючись, що мій голос звучить переконливо… і що я кажу правду. — Гаррі, витри лице.

Він промокнув обличчя рукавом, стираючи зі щік сльози, а з лоба — краплини поту. Ми розвернулися. Гомер Крайбус, який занадто голосно базікав із чоловіком, що сидів поряд (прокурором, судячи з краватки-стрічки та вицвілого чорного костюма), замовк. Час майже настав.

Брутал закріпив одне Джонове зап’ястя, Дін — друге. Понад Діновим плечем я бачив лікаря, малопомітного, як завжди. Він стояв біля стіни з чорним саквояжем під ногами. Гадаю, тепер усім цим, особливо смертельними ін’єкціями, керують лікарі, але в ті часи їх буквально доводилося витягати з кутка, коли були потрібні. Може, вони тоді чіткіше розуміли, що дозволено робити лікарю, а що порушує ту особливу обітницю, яку вони давали, ту, якою вони клянуться насамперед не завдавати шкоди.

Дін кивнув Бруталові. Той повернув голову, крадькома наче позирнув на телефон, який ніколи не дзеленчав заради таких, як Джон Коффі, й гукнув Джекові Ван Хею: «Позиція один!»

Загуло, наче увімкнувся старий холодильник, і лампочки засяяли трохи яскравіше. Наші тіні стали дещо різкішими, чорними почварами, що повзли по стіні й нависали над тінню стільця, мов стерв’ятники. Джон різко вдихнув повітря. Кісточки його пальців побіліли.