Розділ «6»

Коли мені було вісімнадцять, мій дядько Пол (той, на честь якого мене назвали) помер від серцевого нападу. Батьки взяли мене в Чикаго, на похорон і до родичів з боку тата. Багатьох із них я ніколи в житті не бачив. Ми поїхали майже на місяць. Щось у тій поїздці було й доброго, необхідного й цікавого, але, з іншого боку, вона була жахлива. Розумієте, я був по вуха закоханий, у молоду жінку, яка мала стати моєю дружиною через два тижні після того, як мені виповниться дев’ятнадцять. Однієї ночі, коли нестерпний потяг до неї вогнем випікав мені серце, голову (ну так, гаразд, і яйця теж), я написав їй листа, що здавався нескінченним. У ньому я вилив усю свою душу, не перечитуючи того, що вже написав, адже боявся, що боягузтво примусить мене спинитися. Я не спинився. І коли голос у голові заволав, що це безум — надсилати такого листа, що я вручу їй своє голе серце на долоні, то я проігнорував його з дитячим недбальством і байдужістю до наслідків. Я часто потім загадувався, чи зберегла Дженіс того листа, але ніколи так і не набрався духу спитати. Напевно я знаю одне — в її речах після похорону я його не знайшов. Хоча насправді це ще нічого не означає. А не питав я, підозрюю, тому, що боявся. Боявся почути, що для неї та вогненна епістола мала куди менше значення, ніж для мене.

Лист вийшов завдовжки чотири сторінки. Тоді я думав, що в житті більше нічого такого довгого не напишу, і погляньте-но на це. На все це, і кінця-краю ще не видно. Якби я знав, що історія аж так затягнеться, то й не починав би. Я не усвідомлював, що акт писання насправді відмикає стільки дверей. Стара чорнильна ручка мого тата неначе й не ручка взагалі, а якийсь дивний ключ-скелет. Мабуть, найбільш промовистий приклад того, що я маю на увазі, — Пароплав Віллі, Містер Джинґлз, миша на Милі. Доки не сів писати, я не розумів, який він (так, він) насправді важливий. Те, наприклад, як він, здавалося, шукав Делакруа до того, як Делакруа з’явився. Мені це ніколи й на думку не спадало, свідомо принаймні, поки не почав писати і згадувати.

І ось що хочу сказати. Я не усвідомлював, що мені доведеться повернутися далеко в часі, щоб розповісти вам про Джона Коффі, чи що муситиму залишити його в камері, такого здорованя, чиї ноги не просто стирчали за край ліжка, а звисали з нього до підлоги. Я не хочу, щоб ви про нього забували, згода? Я хочу, щоб ви бачили, як він лежить і дивиться в стелю камери, тихо плаче й затуляє обличчя долонями. Я хочу, щоб ви чули його, ті стогони, що виривалися з грудей тремкими зітханнями, слізні охкання час від часу. То були не спалахи агонії та каяття, які ми зрідка чуємо в блоці Е, пронизливі викрики зі скабками жалю; як і його сльози, ті звуки були чомусь далекі від болю, з яким ми звикли мати справу. У якомусь розумінні… це може здатися нісенітницею, я знаю, авжеж, знаю, але нема сенсу братися до писання, якщо не зможеш висловити все, що в тебе на серці… у якомусь розумінні він наче переживав скорботу за весь світ, щось занадто величезне, аби колись цей тягар можна було зняти повністю. Іноді я сідав і розмовляв із ним, як і з ними всіма (здається, я вже казав, що розмови були нашим найбільшим, найважливішим завданням), і намагався його втішити. Відчуваю, що мені це ні разу не вдалося, і десь у душі я трохи радів, що він страждає, розумієте? Вважав, що він заслуговує на страждання. Бувало, я навіть подумував зателефонувати губернатору (чи сказати Персі, щоб зателефонував, — чорт забирай, він же був клятим дядьком Персі, а не моїм) і попросити відтермінувати страту. «Ще рано його спалювати, — сказав би я. — Його ще мучить те, що він скоїв, вгризається в нього, накручує кишки на гарненький гостренький шпичак. Дайте йому ще три місяці, ваша честь, сер. Нехай сам відчуває ті муки, яких ми не зможемо йому завдати».

Оце той Джон Коффі, якого я попрошу вас тримати десь у закапелках пам’яті, доки я у своїй розповіді досягну того місця, звідки розпочав. Той Джон Коффі, що лежить на ліжку, той Джон Коффі, що боявся темряви і, мабуть, небезпідставно, бо хіба в темряві на нього не могли чигати дві фігури з білявими кучериками, не дівчатка більше, а спраглі помсти гарпії? Той Джон Коффі, чиї очі завжди спливали слізьми, наче кров’ю з рани, що ніколи не загоїться.