Розділ «7»

Миша Делакруа була однією з Божих загадок. До того літа я ще ні разу не бачив у блоці Е жодної миші, і більше не бачив жодної після тієї осені, коли Делакруа покинув наше товариство однієї спекотної грозової ночі в жовтні — покинув таким невимовно страшним робом, що я насилу наважуюся це все пригадувати. Делакруа стверджував, що це він видресирував ту мишу, яка розпочала своє життя серед нас під кличкою Пароплав Віллі. Але насправді, думаю, було якраз навпаки. Дін Стентон теж так вважав, і Брутал. Вони обидва були на чергуванні тієї ночі, коли миша з’явилася вперше. І, як сказав Брутал, «миша вже прийшла напівручна. І вдвічі розумніша за того кейджена, який вважав себе її власником».

Ми з Діном були в моєму кабінеті, переглядали коробку з документами за останній рік, готувалися писати листи-запити свідкам п’яти страт, а потім — запити про запити свідкам інших шести, назад у минуле аж до 29-го року. В цілому нас цікавило тільки одне: чи були вони задоволені обслуговуванням? Я розумію, це звучить гротескно. Але то був важливий фактор. Як платники податків, вони були нашими клієнтами. Але дуже особливими. Чоловік чи жінка, ладні приїхати в тюрму опівночі, щоб подивитись, як хтось помирає, мають особливу, нагальну для цього причину, особливу потребу. І якщо страта — це належне покарання, то цю потребу необхідно задовольнити. Вони пережили жахіття. Мета екзекуції — показати їм, що те жахіття скінчилося. Може, це навіть працює. Іноді.

— Хлопці! — погукав Брутал з-за дверей. Він якраз сидів за столом на початку коридору. — Гей, ви двоє! А йдіть-но сюди!

Ми з Діном перезирнулися. На обличчях в обох був написаний однаковий вираз тривоги. Ми подумали, що там щось сталося: або з індіанцем із Оклахоми (його звали Арленом Біттербаком, але ми кликали його Вождем… а у випадку Гаррі Тервілліґера — Вождем Козячим Сиром, бо Гаррі стверджував, що саме так тхне від Біттербака), або з нашим так званим Президентом. Та потім Брутал розсміявся, і ми притьмом побігли дивитися, що ж там таке. Сміх у блоці Е звучав десь приблизно так само неправильно, як сміх у церкві.

Перед тим у нас побував Старий Ту-Ту, активіст, який у ті часи пхав по в’язниці свій чарівний візок із харчами та іншими ніштячками, і Брутал затарився на довгу ніч — три сендвічі, дві газованки, пара «Місячних пирогів»[16]. А ще на гарнір — картопляний салат, який Ту-Ту, безсумнівно, потягнув із тюремної кухні, куди за правилами йому заходити було зась. Перед Бруталом лежав розгорнутий журнал чергового, і просто диво, що він ще нічого не розлив і не розсипав на сторінки. Хоча, звісно, він лише почав харчуватися.

— Що? — спитав Дін. — Що таке?

— Рада штату, хоч-не-хоч, а розв’язала калитку й усе-таки найняла нам цього року ще одного вертухая на підмогу, — не перестаючи сміятися, відповів Брутал. — Дивіться-дивіться, оно туди.

Він показав, і ми побачили мишку. Я теж засміявся, до мене приєднався Дін. Стриматись було годі, бо та миша походжала точнісінько як наглядач, що робить обхід щочверть години: крихітний наглядач у шубці, перевіряє, чи не намагається, бува, хтось утекти чи скоїти самогубство. Продріботівши трохи до нас Зеленою милею, вона повертала голову з боку на бік, неначе заглядала в камери. По тому робила наступний ривок уперед. Ми чули, як дають хропака обидва наші тодішні в’язні, замість того, щоб надривати животи зо сміху, і від цього нам чомусь було ще смішніше.

То була цілковито звичайна бура миша, якщо не зважати на те, як вона, здавалося, перевіряла камери. В одну чи дві вона навіть зайшла, спритно прошмигнувши між нижніми ґратами. Уявляю, як би їй позаздрили в’язні, колишні й тодішні. От тільки наші в’язні завжди хотіли вискочити назовні, а не пролізти всередину, звичайно.

У жодну із зайнятих камер миша не зайшла; її цікавили тільки порожні. Мало-помалу просуваючись уперед, вона майже дісталася того місця, де були ми. Я все чекав, коли ж вона чкурне геть. А вона не чкурнула. Жодних ознак страху перед нами вона не виказувала.

— Це ненормально, щоб миша отак спокійно підходила до людей, — трохи знервовано прокоментував Дін. — А що, як вона скажена?

— О Господи, — сказав Брутал із повним хліба й консервованої яловичини ротом. — Великий мишачий експерт. Мишознавець. Ти бачиш, щоб у неї з рота скрапувала піна, мишознавцю?

— Я взагалі в неї рота не бачу, — відповів Дін, і це змусило нас усіх знову розсміятися. Я теж не бачив у тієї миші рота, але темні крихітні краплинки її очей було добре видно, і вони зовсім не здавалися мені божевільними чи скаженими. У них був розумний і зацікавлений вираз. Мені доводилося умертвляти людей — людей із буцімто безсмертними душами, — які здавалися дурнішими за ту мишку.

Так вона продріботіла Зеленою милею до місця, від якого лишалося менше трьох футів до нашого столу… якщо уява намалювала вам якийсь чудернацький стіл, то ви помилилися: нічого особливого в ньому не було, звичайний собі письмовий стіл, як в учителя старших класів у якій-небудь окружній школі. От на тому місці миша й спинилася. Вона огорнула лапи хвостиком, стримано, неначе старенька леді поправила спідниці.

Ураз я перестав сміятися. Моєю шкірою пробіг мороз і пробрав усю плоть аж до кісток. Хотів би я сказати, що не знаю, звідки взялося те відчуття (нікому не подобається зізнаватися в тому, що виставить їх сміховинними блазнями), але, звісно ж, я знаю. І якщо вже розказувати правду про все інше, то про це, мабуть, теж можна. На секунду я уявив себе тією мишею: зовсім не наглядачем, а просто ще одним засудженим злочинцем там, на Зеленій милі. Засуджений і приречений, він усе ж знайшов у собі сили відважно подивитися на стіл чергового, який, певно, здавався йому височезним, багато миль заввишки (саме таким, поза всілякими сумнівами, нам здаватиметься одного судного дня престол Господній), і на гучноголосих велетнів у синій формі, що за ним сиділи. Велетнів, що вбивають йому подібних із пневматичних гвинтівок, розплющують мітлами, ставлять на них пастки, що переламують їм хребти, коли вони обережненько прокрадаються через слово «ПЕРЕМОЖЕЦЬ», щоб погризти трохи сиру на мідній пластиночці.

Біля столу чергового не було мітли — зате стояло відро зі шваброю, затиснутою в ролику; незадовго до того, як засісти за архівний ящик із Діном, я вишурував нею зелений лінолеум і всі шість камер. Я побачив, що Дін збирається взяти швабру й замахнутися нею. Але щойно його пальці зімкнулися на тонкому дерев’яному держаку, я торкнувся його зап’ястя.

— Нехай, — сказав я.

Знизавши плечима, він прибрав руку. Було в мене відчуття, що йому хочеться ту мишу прибити не більше, ніж мені.

Брутал відламав кутик від свого яловичого сендвіча і, делікатно тримаючи двома пальцями, виставив перед столом. Миша подивилася вгору, і в її оченятах спалахнула, здавалося, ще більша цікавість, наче вона точно знала, що то таке. А може, й знала; я бачив, як сіпаються її вусики, як морщиться ніс.