Розділ «9»

Ту-Ту вважав, що чотири центи — це вкрай невигідна ціна за першосортну коробку з-під кубинських сигар «Корона», і, мабуть, слушно, бо коробки з-під сигар у тюрмі були на вагу золота. У них можна було зберігати тисячу дрібничок, від них ішов приємний запах і взагалі було щось таке, що нагадувало нашим клієнтам, як це — бути вільними людьми. Напевно, тому, що сигарети в тюрмі були дозволені, а от сигари — ні.

Дін Стентон, який на той час уже повернувся до блока, докинув у спільний горщик одне пенні, я — ще одне. Проте Ту й далі комизився. Тоді його взявся обробляти Брутал. Спершу присоромив Ту за те, що той такий скупердяга, потім урочисто пообіцяв, що він, Брутус Говелл, особисто вкладе йому ту коробку «Корона» до рук наступного ж дня після страти Делакруа.

— Нехай шість центів — це не так уже й багато, коли на кону продаж тієї сигарної коробки, хоча можемо посперечатись, як на базарі, — аргументував Брутал, — але ти визнай, що за оренду коробки ціна шикарна. За місяць, ну максимум за шість тижнів він піде Милею. Та ти й кліпнути не встигнеш, а та коробка знов опиниться на полиці під твоїм візком.

— А мо’, якийсь м’якосердий суддя змінить йому вирок, і виспівуватиме він тут нам «Знайомців давніх як забудеш»[25], — і далі впирався Ту. Але він знав, що цього не буде, і Брутал знав, що він знає. Старий Ту-Ту пхав свій розтриклятий біблійно-цитатний візок фактично з часів «Поні Експрес»[26]. У нього була купа своїх джерел, кращих за наші, як я тоді думав. Тому він знав, що в Делакруа щойно закінчилися м’якосерді судді. Єдина його надія тепер була на губернатора, а той нечасто роздавав помилування хлопцям, які запекли живцем півдюжини його виборців.

— Навіть як не залишать його, та миша гидитиме в ту коробку до жовтня, а може, й до Дня подяки, — не здавався Ту, але Брутал бачив, що фортеця вже не витримує. — Хто купить сигарну коробку, яка була сральником для якоїсь миші?

— Ой, мамо рідна, — підкотив очі Брутал. — Ту, це найтупіше, що я від тебе чув. Тобто це вже ну зовсім дно. По-перше, Делакруа так любить ту мишу, що в коробці буде стерильна чистота, церковний обід із неї можна буде хавати. Та як треба буде, то він язиком її вилиже.

— Ти цеє, полегше, начальнику, — скривився Ту.

— По-друге, — не вгавав Брутал, — мишачі какульки — не таке вже й велике діло. Тугенькі маленькі балабушки, на дробинки схожі. Витрусяться. Та й по всьому!

Старий Ту знав, що протестувати далі сенсу нема; надто довго він гуляв тюремним подвір’ям, щоб не розуміти, коли можна йти проти вітру, а коли краще схилити голову й перечекати ураган. Правда, то був ще не зовсім ураган, але нам, людям у формі, подобалася та миша й подобалася думка про те, що Делакруа залишить її собі, а це означало, що вітер щонайменше поривчастий. Отож Делакруа дістав свою коробку, і Персі дотримав слова — за два дні її дно вкривав шар м’якенької вати для ковдр, принесеної з лазарету. Вату Персі передав власноруч, і я бачив страх в очах Делакруа, коли той тягнувся крізь ґрати, щоб узяти ватяні шматки. Він боявся, що Персі вхопить його за руку й переламає пальці. Я теж, признаюся, цього трохи побоювався, але даремно. Отоді я й відчув до нього щось віддалено схоже на симпатію, але навіть тієї миті важко було з чимось сплутати вираз холодних веселощів у його очах. У Делакруа з’явилася тваринка; у Персі теж. Делакруа піклуватиметься про свою, любитиме її, скільки часу вистачить; Персі терпляче очікуватиме (настільки терпляче, наскільки це взагалі можливо для такого, як він), а потім спалить свою живцем.

— Мишачий «Гілтон», ми відкрилися, — проголосив Гаррі. — Питання тільки, чи ця малявка ще схоче там поселитися.

Відповідь прийшла, щойно Делакруа взяв Містера Джинґлза в одну руку й обережненько опустив його в коробку. Миша затишно вмостилася у ваті, наче в ковдрі тітоньки Беа, і коробка стала їй домівкою відтоді й до… що ж, до завершення історії Містера Джинґлза я ще дійду, на все свій час.

Занепокоєння старого Ту-Ту з приводу того, що сигарна коробка наповниться по вінця мишачим лайном, виявилося цілковито безпідставним. Я в ній ніколи не бачив жоднісінького кім’яшка, і Делакруа казав, що не бачив теж, і взагалі ніде у своїй камері, якщо на те пішло. Вже згодом, десь приблизно в той час, коли Брутал показав мені дірочку в крокві й ми знайшли кольорові скіпки, я посунув стілець у східному кутку гамівної кімнати й знайшов там крихітну купку мишачих какульок. Він завжди ходив у одне й те саме місце, якнайдалі від нас. І от іще що: я ніколи не бачив, щоб він пісяв, хоча миші зазвичай сцять не зупиняючись хвилини дві, особливо поки їдять. Кажу вам, це створіння було однією з Божих загадок.

Приблизно за тиждень по тому, як Містер Джинґлз облаштувався в сигарній коробці, Делакруа покликав мене й Брутала до себе в камеру, хотів щось показати. Він так часто нас кликав, що це вже дратувало. Варто було Містерові Джинґлзу перевернутися на спинку й задерти догори лапки, як перед нами поставало найзворушливіше видовище у світі (принаймні так вважав той кейдженський коротун). Але цього разу він хотів нам показати щось по-справжньому кумедне.

Після ухвали вироку практично весь світ забув про існування Делакруа. Але одна родичка в нього все-таки була (здається, тітка, стара діва), з нею він листувався раз на тиждень. А ще вона надіслала йому здоровецький мішок м’ятних цукерок, того сорту, який цими днями продають під маркою «Канадські м’ятні». Вони були схожі на великі рожеві пігулки. Звичайно, Делакруа не дозволили забрати весь пакунок — той важив п’ять фунтів, і француз топтав би їх до кольок у животі, ще б у лазарет загримів. Як і решта вбивць, що побували в нас на Милі, він абсолютно не розумів, що таке стриманість і поміркованість. Ми видавали йому цукерки по півдюжини за раз, та й то лише тоді, коли він не забував попросити.

Коли ми підійшли до ґрат, Містер Джинґлз сидів біля Делакруа на ліжку, тримав у передніх лапках рожеву цукерку і вдоволено її хряцав. Делакруа аж світився від радості — наче піаніст-класик, на очах у якого п’ятирічний синочок, затинаючись, виводить перші невпевнені екзерсиси. Але зрозумійте мене правильно: це було потішно, веселуха. Цукерка була вдвічі більша за Містера Джинґлза, і від неї вже розпирало його поросле білою шерсткою пузце.

— Едді, забери, воно йому зайве, — наполовину розвеселившись, а на другу половину перелякавшись, порадив Брутал. — Господи всемогутній Ісусе, він буде жерти, доки не лусне. Мені аж сюди м’ятою пахне. Скільки ти їх йому дав?

— Це друга його, — Делакруа дещо знервовано глянув на черевце Містера Джинґлза. — Ви правда думати, він… цеє… могти луснути свій живіт?

— Цілком, — кивнув Брутал.

Цієї авторитетної думки Делакруа вистачило з головою. Він простягнув руку до напівстрощеної цукерки. Я думав, що миша його кусне, але ні — Містер Джинґлз добровільно, слухняно віддав льодяника (тобто те, що від нього лишилося). Я зиркнув на Брутала, і той злегка хитнув головою, мовляв, ні, він теж цього не розуміє. По тому Містер Джинґлз беркицьнувся у свою коробку й ліг на бік, так зморено й виснажено, що ми всі втрьох розреготалися. Далі це видовище вже стало звичним для нас: миша сиділа біля Делакруа, тримала в лапах цукерку і гризла її акуратно, як старенька леді на післяполуденному чаюванні, а навколо них хмарою висів той запах, яким на мене згодом війнуло з дірки в крокві, — гіркуватий і заразом солодкий аромат м’ятних цукерок.