Розділ «5»

— Простягни вперед руки, — наказав Брутал, — і щоб без дурниць мені. Давай.

— Не простягну, — вперто відповів Персі. — Не простягну, і ти мене не змусиш.

— Знаєш, тут ти дуже сильно помиляєшся, — Брутал стиснув руками вуха Персі й крутнув їх так, як ви крутите ручку газової плити. Плити, яка готує не так, як вам треба. Персі озвався тужливим криком болю і здивування, криком, якого я б волів не чути взагалі. Бо в ньому, ви розумієте, були не лише біль і здивування; в ньому було й розуміння. Вперше в житті Персі усвідомив, що жахливі речі можуть статися не лише з іншими людьми, тими невдахами, яким не пощастило бути родичами губернатора. Я хотів сказати Бруталові «досить», але, звісно, не зміг. Усе надто далеко зайшло. Єдине, що я міг, — нагадати собі, що Персі піддав Делакруа одному Богу відомо яким болючим тортурам тільки за те, що Делакруа з нього посміявся. Але це нагадування не надто заспокоювало. Може, воно змогло би правити мені за втіху, якби мене створили за подобою Персі.

— Золотко, простягай руки, — сказав Брутал, — бо ще раз покручу.

Гаррі вже відпустив юного містера Ветмора. Персі схлипував, як маленька дитина, сльози, що стояли в його очах, градом покотилися по щоках. Він рвучко виставив руки вперед і став схожий на сновиду в кінокомедії. Я вмент натягнув на них рукава гамівної сорочки. І ледве встиг дотягти їх до плечей, як Брутал відпустив вуха Персі й підхопив поворозки, що звисали з манжет. Він посмиком перехрестив руки Персі на грудях, щільно натягнув і зафіксував по боках. А Гаррі тимчасом застібнув сорочку на спині й зав’язав рукава ззаду. Щойно Персі припинив спротив і простягнув руки, на все про все пішло менше десяти секунд.

— Усе, солоденький, — сказав Брутал. — Кроком руш.

Але Персі не рухався. Він глянув на Брутала й перевів на мене погляд сповнених жаху і сліз очей. Про зв’язки було забуто, як і про те, що всім нам доведеться шурувати аж до Південної Кароліни, щоб отримати безплатну миску супу; Персі вже про це не думав.

— Будь ласка, — хрипким слізним шепотом попросив він. — Поле, не саджай мене до нього.

І тут я зрозумів, чого він так розпанікувався, чого такий спротив нам чинив. Він подумав, що ми його запроторимо до Дикого Білла Вортона; що його покаранням за суху губку буде сухе задньопрохідне проникнення від нашого психопата. Але, замість пройнятися співчуттям до Персі від цього усвідомлення, я відчув лише огиду і зміцніння власної рішучості. Бо Персі судив нас по собі: якби ми помінялися місцями, так би вчинив він сам.

— Не до Вортона, — відказав я. — У гамівну кімнату, Персі. Посидиш там години три-чотири на самоті в темряві, подумаєш про те, що ти зробив з Делом. Мабуть, і справді запізно вже вчити тебе нормальної людської поведінки — це думка Брута, — але я оптиміст. Усе, рухайся.

І Персі пішов, бурмочучи собі під ніс, що ми про це пошкодуємо, гірко пошкодуємо, от побачимо. Але загалом йому наче полегшало, заспокоївся.

Коли ми витурили його, як худобину, в коридор, Дін подивився на нас із таким щирим і непідробним подивом та наївною невинністю, що я б розсміявся, коли б справа не була такою серйозною. На сценах сільських клубів у лісовій глушині я бачив і не такі виступи.

— Слухайте, а вам не здається, що жарт перестає бути вдалим? — спитав Дін.

— Замовкни, якщо не хочеш проблем на свою голову, — прогарчав Брутал. Ці репліки ми розписали за обідом. Для мене вони так і звучали — штучно, як рядки сценарію. Але якщо Персі був достатньо наляканий і розгублений, вони могли врятувати Діна Стентона від вильоту з роботи, якщо до цього дійде. Сам я так не вважав, але все могло бути. Згадка про Джона Коффі та мишу Делакруа досі допомагає мені побороти сумніви.

Ми погнали Персі Зеленою милею. Він спотикався і, хапаючи повітря, вимагав, щоб ми пригальмували, бо він впаде долілиць, якщо ми не пригальмуємо. Вортон лежав на ліжку, але ми надто блискавично промайнули повз нього й не помітили, спить він чи ні. Джон Коффі стояв біля ґрат камери й спостерігав.

— Ти поганий і заслуговуєш сидіти в тій темній комірчині, — промовив він. Але сумніваюся, що Персі його почув.

Коли ми зайшли в гамівну кімнату, розчервонілі щоки Персі були мокрими від сліз, він гнівно вирячав очі, а випещене волосся розтріпалося на лобі. Гаррі однією рукою забрав у Персі пістолет, а другою — дорогоцінний пекановий дрючок.

— Спокійно, воно твоє, від тебе нікуди не дінеться, — голос Гаррі звучав трохи засоромлено.

— Чого не скажеш про твою роботу, — процідив Персі. — Про ваші роботи. Як ви смієте зі мною таке робити?! Так не можна! Не можна!

Він, вочевидь, був готовий і далі продовжувати в такому ж дусі, от тільки ми не мали часу слухати його проповідь. У моїй кишені лежав рулон липкої стрічки. У 1930-х то був пращур тієї блискучої, яку люди використовують сьогодні. Угледівши її, Персі посунув назад. Але Брутал обхопив його ззаду і тримав, поки я не заліпив йому рота, для надійності обмотавши стрічкою окружність голови. Коли настане час ту стрічку знімати, Персі позбудеться кількох клаптів волосся, та ще й губи потріскані будуть серйозно. Але я більше цим не переймався, бо з мене було досить Персі Ветмора.