Розділ «5»

Персі презирливо пирхнув.

— Крім «Риболовлі» й «Старої діви», це найтупіша гра в карти з усіх, які тільки вигадали люди.

— Ото ж я й подумав, що ти не проти пари партійок, — солодко всміхаючись, сказав йому Брутал.

— Ви всі такі дотепники, — огризнувся Персі й похмуро почвалав до мене в кабінет. Мені не дуже хотілося, щоб той малий щур мостив свою сраку за моїм столом, але я промовчав.

Стрілки повзли. Дванадцята двадцять, дванадцята тридцять. О дванадцятій сорок Джон Коффі підвівся з ліжка і став біля дверей камери. Руками взявся неміцно за ґрати. Ми з Бруталом підійшли до камери Вортона й зазирнули досередини. Той лежав горілиць і всміхався в стелю. Очі були розплющені, проте здавалися великими скляними кулями. Одна рука лежала на грудях; друга безвільно теліпалася, кісточки чиркали об підлогу.

— Ого, — здивувався Брутал, — від Малюка Біллі до Плаксія Віллі менш ніж за годину. Цікаво, скільки пігулок морфіну Дін натоптав у той тонік.

— Достатньо, — сказав я. Голос зрадницьки затремтів. Я не знав, чи почув це Брутал, але я сам точно почув. — Ходімо. Почнемо вже.

— А ти не хочеш підождати, коли цей красун вирубається?

— Бруте, він уже вирубався. Просто занадто забалдів, щоб заплющувати очі.

— Ти начальник, тобі видніше. — Він розглянувся, шукаючи Гаррі, але Гаррі вже був на місці. Дін сидів за столом чергового й так швидко та люто тасував карти, що аж дивно, як вони не зайнялися. І з кожним пурханням карт кидав швидкі погляди ліворуч, на мій кабінет. Виглядав Персі.

— Вже час? — спитав Гаррі. Його видовжене кінське обличчя на тлі синьої форменої сорочки здавалося дуже блідим, але вигляд мало рішучий.

— Так, — сказав я. — Якщо ми підемо до кінця, то час.

Гаррі перехрестився й поцілував великий палець. Потім пішов до гамівної кімнати, відімкнув її й вийшов із гамівною сорочкою в руках. Передав її Бруталові. Ми втрьох покрокували Зеленою милею. Коффі стояв біля дверей камери, проводжав нас поглядом і не сказав ні слова. Коли вже ми були біля столу чергового, Брутал сховав гамівну сорочку за спиною, досить широкою, щоб за нею нічого не було видно.

— Щасти, — сказав Дін. Він був так само блідий, як і Гаррі, але вигляд мав не менш рішучий.

Так, Персі справді сидів за моїм столом — супився над сторінками книжки, яку тягав із собою останні кілька ночей. Не «Арґосі» і не «Стеґ», а «Догляд за психічно хворими пацієнтами у спеціалізованих закладах». З того винуватого й сполоханого погляду, який він кинув у наш бік, коли ми зайшли в кабінет, можна було подумати, що книжка називалася «Останні дні Содома та Гоморри».

— Що таке? — спитав він, поспіхом згортаючи свою читанку. — Чого вам?

— Поговорити з тобою, Персі, — відповів я, — от і все.

Але на наших обличчях він прочитав щось набагато більше за бажання побалакати й кулею злетів з місця. Рвонув — не побіг, але майже — до відчинених дверей комори. Він подумав, що ми прийшли винести йому догану щонайменше, а скоріш — завдати великого хлосту.

Але напереріз йому виступив Гаррі. Він перекрив дорогу: став у дверях, згорнувши на грудях руки.

— Та-а-ак! — Персі розвернувся до мене, наполоханий, але намагаючись цього не показати. — Це що таке?