Розділ «4»

— Ще не час, — сказав я.

— Я знаю.

Ми роззирнулися в пошуках Персі й побачили, що він стоїть майже за спинкою Іскруна, закляклий, з велетенськими очима, заткнувши рота кулаком.

І от, нарешті, Делакруа обм’як на стільці. Його спотворене випнуте обличчя похилилося на плече. Він усе ще здригався, але таке здригання ми вже бачили; його спричиняв струм, що біг крізь тіло. Шолом на голові перекосився, та коли ми трохи згодом зняли його, то разом з ним відстала й добра частина скальпа й рештки волосся. Усе це прикипіло до металу, наче приклеєне дуже сильним клеєм.

— Вирубай! — крикнув я до Джека, коли минуло тридцять секунд, а задимлена грудка вугілля у формі людського тіла, що погойдувалася на електричному стільці, не подавала ознак життя, тільки смикалася від електрики. Гудіння миттєво стихло, і я кивком дав відмашку Бруталові.

А той розвернувся й щосили вгатив вогнегасник до рук Персі, аж той гойднувся назад і ледь не загримів із платформи.

— Ти гаси, — процідив до нього Брутал. — Ти ж у нас головний на цьому шоу.

Персі глянув на нього поглядом, що виражав одночасно неміч і бажання вбивати, потім вирівняв вогнегасник, накачав його й випустив велетенську хмару білої піни на тіло в кріслі. Нога Делакруа смикнулася, і я подумав: «О ні, знову пускати струм». Але то була одна-єдина конвульсія.

Андерсон волав до охоплених панікою й жахом свідків, що все гаразд, усе вже під контролем, це просто гроза спричинила перепади напруги, хвилюватися нема про що. Бракувало тільки запевнити їх, що цей сморід — диявольська суміш горілого волосся, смаженого м’яса й запеченого лайна — то «Шанель № 5».

— Візьми в дока стетоскоп, — наказав я Дінові, коли вогнегасник спорожнів. Делакруа вже був укритий рівним шаром білої піни, і ледь вловний гіркий хімічний запах трохи перекрив той нестерпний сморід.

— Док… мені його…

— Не зважай на дока, просто принеси стетоскоп, — сказав я. — Треба з цим закінчувати… вивозити його звідси.

Дін кивнув. «Закінчувати» і «вивозити звідси» — ці дві ідеї здавалися йому тієї миті дуже доречними. Нам обом здавалися. Дін пішов до лікарського саквояжа й покопирсався в ньому. Тим часом док заворушився, а отже, жодного інсульту чи серцевого нападу в нього не сталося. Це добре. А от погляд, яким Брутал стежив за Персі, нічого доброго не віщував.

— Спускайся в тунель і чекай біля каталки, — розпорядився я.

Персі важко проковтнув слину.

— Поле, слухай. Я не знав…

— Замовкни. Спускайся в тунель і чекай біля каталки. Зараз же.

Він знову ковтнув, скривився в гримасі, наче це завдало йому болю, але пішов до дверей, за якими відкривалися сходи в тунель. Порожній вогнегасник він тримав на руках, наче то було немовля. Повз нього пройшов Дін зі стетоскопом. Я вихопив інструмент у нього з рук і вставив дужки у вуха. Обходитися з ним я навчився в армії, а це як на велосипеді їздити — раз навчився й уже не забудеш.

Я змахнув піну з грудей Делакруа, і довелося змагатися з позивом до блювання, бо від його плоті відстав здоровенний шмат шкіри, він просто сповз так, як злазить шкіра з… ну, ви розумієте. Засмаженого індика щойно з духовки.

— Боже мій! — мало не схлипував незнайомий голос у мене за спиною. — А це завжди так? Чому мені ніхто не сказав? Я б нізащо в житті сюди не приїхав!