Розділ «4»

— Містере Еджкомб, він хоче проказати ще одну молитву. Але віра не дозволяє мені розділити її з ним. Ви дозволите?

Я глянув на годинник, що висів на стіні, й побачив, що до півночі лишається сімнадцять хвилин.

— Так, — кивнув у відповідь, — але треба швидше. Ви ж знаєте, у нас графік.

— Так. Знаю. — Він повернувся до Делакруа й кивком показав йому згоду.

Дел заплющив очі, неначе для молитви, але кілька секунд мовчав. Зморшка прорізала його лоб, і я відчував, що він шукає щось на задвірках пам’яті. Так людина порпається в себе на маленькому горищі, шукаючи там річ, якою не користувалася (чи якої не потребувала) вже довгий-довгий час. Я знову зиркнув на годинник і хотів був уже щось сказати — та й сказав би, якби Брутал не смикнув мене за рукав і не похитав головою.

І зрештою Дел почав: тихо, але швидко заговорив тією кейдженською, такою округлою, м’якою і дотикальною, як груди молодої жінки:

— Marie! Je vous salue, Marie, oui, pleine de grâce; le Seigneur est avec vous; vous êtes bénie entre toutes les femmes, et mon cher Jésus, le fruit de vos entrailles, est béni. — Він знову плакав, але навряд чи сам це розумів. — Sainte Marie, O ma mère, Mère de Dieu, priez pour moi, priez pour nous, pauv’ pécheurs, maint’ant et à l’heure… l’heure de notre mort. L’heure de mon mort. — Глибоко, з тремтінням, він вдихнув повітря. — Ainsi soit-il[61].

Коли Дел зводився на ноги, крізь єдине вікно кабінету сяйнула блискавка й залила все навколо коротким синьо-білим світлом. Усі здригнулися й зіщулилися, крім самого Дела; він досі здавався поглинутим старою молитвою. Простягнув руку, не дивлячись, куди тягнеться. Брутал узяв її й коротко потиснув. Делакруа глянув на нього і злегка всміхнувся.

— Nous voyons… — почав він і затнувся. Зробивши над собою свідоме зусилля, він знову перейшов на англійську. — Можемо йти, начальнику Говелл, начальнику Еджкомб. Я в мирі з Богом.

— Це добре, — сказав я, а сам подумав про те, чи в мирі з Богом почуватиметься Дел за двадцять хвилин, коли стоятиме вже по той бік електрики. Я сподівався, що його останню молитву було почуто й Діва Марія молиться за нього всім серцем і душею. Тому що Едуард Делакруа, ґвалтівник і вбивця, тієї миті потребував усіх молитов, до яких тільки міг дотягтися. Надворі знову шарахнув грім. — Ходімо, Деле. Вже недалеко.

— Добре, начальнику, взе добре. Бо я більше не боятися.

Так він сказав, але в його очах я побачив, що ні «Отче наш», ні «Богородице Діво» не порятували його від страху — він брехав. На той час, коли вони опиняються в кінці зеленого лінолеуму й пірнають крізь маленькі дверцята, майже всі тремтять від страху.

— Деле, внизу спинися, — сказав я тихим голосом, коли він заходив. Але цієї поради я міг йому й не давати. Біля підніжжя сходів він спинився, ще б пак, став мов укопаний, і причиною було те, що на платформі француз побачив Персі Ветмора — з відерцем і губкою біля ноги й телефоном, що з’єднував із губернатором і висів у полі видимості за правим стегном Персі.

— Non, — тихим голосом нажахано мовив Дел. — Non, non, тільки не він!

— Іди, — сказав Брутал. — Дивися тільки на мене й на Пола. Просто забудь, що він тут є.

— Але…

Люди вже обертали голови, щоб подивитися на нас, але, трохи просунувшись уперед, я зміг непомітно взяти Делакруа за лівий лікоть.

— Спокійно, — промовив я так тихо, що почути мене міг тільки Дел (та ще, може, Брутал). — Про тебе ці люди запам’ятають лише те, як ти пішов, тому дай їм можливість побачити, як гідно ти поводишся.

Тієї миті понад нашими головами вибухнув найгучніший за весь той вечір снаряд грому, такий гучний, що аж завібрував бляшаний дах комори. Персі підскочив так, наче його хтось ущипнув за м’яке місце, і Делакруа тихо пирхнув від презирливого сміху.

— Ще гучніше бухнути, і цей знов напудити в штанці, — і на тих словах француз розрівняв плечі. Хоча насправді розрівнювати там особливо не було чого. — Ходімо. Покінчимо це.