Розділ «4»

Гудіння з-під ковпака стало нерівномірним і шаленим, його раз у раз переривали вибухи, схожі на статичний шум у радіоприймачі. Делакруа заборсався на стільці, як дитина в істериці. Платформа затряслася, і його з такою силою кинуло на обмежувальний ремінь, що від напруги той ледь не луснув. Струм викручував Делове тіло з боку в бік, і я почув хрускіт його плеча — від перелому чи вивиху. А водночас лунали такі звуки, наче хтось гатить кувалдою по дерев’яному ящику. У паху штанів Делакруа, що тепер мигтів розмитою плямою, бо ноги рухалися швидко-швидко, як поршні, виникла темна пляма. А тоді Делакруа завищав: лячно, високим пронизливим голосом, по-щурячому. Цей вереск пробивався навіть крізь шквал зливи.

— Що це з ним?! — закричав хтось із глядачів.

— Ті затискачі витримають?

— Господи, смердить! Фу!

А тоді котрась із двох жінок:

— А це нормально?

Делакруа кинуло вперед, відтягло назад, жбурнуло вперед, забрало назад. Персі витріщався на нього з жахом, аж рота розкривши. Він очікував чогось лихого, авжеж. Але не цього.

Маска на обличчі Делакруа вибухнула полум’ям. До смороду від підсмаженого волосся й губки долучився тепер запах горілої плоті. Брутал ухопив відро, в якому була губка (тепер, звісно, порожнє), і кинувся до глибокої раковини в кутку.

— Поле, вирубати струм? — гукнув крізь сітку Ван Хей. З голосу відчувалося, що він тяжко вражений. — Може…

— Ні! — крикнув я у відповідь. Брутал збагнув це першим, але і я від нього не сильно відстав. Ми повинні були закінчити почате. Усе, що нам потрібно було зробити в подальшому житті, блякло перед цією однією потребою: довести до кінця страту Делакруа. — Не вимикай, заради Бога! Не вимикай!

Я розвернувся до Брутала, краєм свідомості розуміючи, що люди за нашими спинами розмовляють. Хтось уже підвівся, двоє кричало.

— Ти що! — заволав я на Брутала. — Яка вода? Яка вода?! Ти здурів?

Брутал обернувся до мене, і в його отетерілих очах я побачив проблиск розуміння. Облити водою людину, крізь яку проходить електричний струм. О так. Дуже розумно було б. Він роззирнувся навколо, побачив вогнегасник і зірвав його зі стіни натомість. Молодчина.

Маска подекуди злущилася з обличчя Делакруа, і під нею проступили риси — чорніші, ніж у Джона Коффі. Очі, тепер спотворені кулі з білого плівчастого желе, викинуло з очниць, вони лежали на щоках. Вій більше не було. На моїх очах зайнялися й почали горіти самі повіки. З відкритого коміра сорочки клубами валив дим. А електрика все гуділа й гуділа, виповнювала мою голову, вібрувала в ній. Думаю, такий звук або щось подібне чують божевільні люди.

Дін рушив уперед, мабуть, від потрясіння вирішивши, що зможе загасити руками полум’я на сорочці Делакруа, але я потягнув його назад із такою силою, що ледь не збив з ніг. Бо якби він тієї миті торкнувся, то нічим би не відрізнявся від Братика Кролика, який лупив кулаками Смоляне Опудалко. В цьому випадку — електрифіковане Смоляне Опудалко.

Я все ще не обертався, щоб поглянути, що відбувається у нас за спинами. Але, судячи зі звуків, у залі панував пекельний хаос. Валилися стільці, волали люди. Якась жінка на все горло кричала: «Зупиніть, зупиніть, невже ви не бачите, що йому досить?» Кертіс Андерсон ухопив мене за плече і спитав, що відбувається, що, на Бога, тут відбувається й чому я не наказую Джеку вимкнути струм?

— Я не можу, — відповів я. — Ми вже надто далеко зайшли, щоб назад повертати, невже ви не бачите? Ще кілька секунд, і все буде скінчено.

Але до кінця залишалося щонайменше дві хвилини. І то були найдовші дві хвилини в усьому моєму житті. Я думаю, майже весь цей час Делакруа був при тямі. Він кричав, і сіпався, і розгойдувався з боку в бік. Дим валив з його ніздрів і з рота, фіолетово-чорного, як стигла слива. Дим підіймався з язика, наче від розпеченої сковорідки. Усі ґудзики на сорочці або розірвалися, або поплавилися. Майка під сорочкою не зайнялася, проте обвуглилася — крізь неї просочувався дим, і ми відчували запах, з яким у нього на грудях горіло волосся. Глядачі в залі за нашими спинами, як перелякана худоба, посунули до дверей, зчинилася тиснява. Звісно, вийти вони не могли (то була чортова тюрма, зрештою), тож просто скупчилися біля виходу, поки Делакруа смажився («Я шкварчу! — вигукував Старий Ту, коли ми репетирували страту Арлена Біттербака. — Я засмажений гиндик!»), а грім рокотав і дощ виливався з розлюченого неба.

Певної миті я згадав про лікаря і роззирнувся, шукаючи його поглядом. Він був на місці, однак сповз на підлогу й лежав біля чорного саквояжа. Лікар знепритомнів.

З вогнегасником у руках Брутал підійшов до мене і став поряд.