Розділ «4»

— Я шкодувати про те, що зробити, — промовив він. — Я віддати б усе, аби повернути стрілки годинника, але ніхто не могти. Тож тепер… — Над дахом приміщення вибухнула пущена з небесного міномета міна. Дел підскочив, наскільки йому дозволяли хомути, що скували руки й ноги. Очі на мокрому обличчі дивилися дико. — Тепер я за все платити. Хай простить мені Бог. — Він знову облизнув губи й поглянув на Брутала. — Не забудьте, ви обіцяти про Містера Джинґлза, — тихим голосом, що призначався лише нам, сказав він.

— Ми не забудемо, не хвилюйся, — запевнив я й погладив холодну, як глина, руку Делакруа. — Він поїде в Мишовілль…

— Чорта з два, — промовив Персі кутиком рота, як запеклий рецидивіст, підчепивши пасок, що оперізував груди Делакруа. — Нема такого місця. Це казочка, її вигадали ці хлопці, щоб тобі заткнути писок. А я тут подумав і вирішив, що ти повинен знати. Педрило.

Спалах усвідомлення в очах Дела свідчив про те, що глибоко в душі він знав… але ладен був приховувати це сам від себе, якби йому дозволили. Приголомшений, я люто зиркнув на Персі, але той відповів мені незворушним поглядом: мовляв, і що ти зробиш? І в цьому він, звичайно, був правий. Я геть нічого не міг вдіяти: у залі були присутні свідки, а Делакруа балансував на найдальшому краєчку життя. Не лишалося нічого, крім продовжувати, завершувати почате.

Персі зняв з гачка маску й натягнув на голову Делу, щільно зав’язавши її під випнутим підборіддям коротуна, щоб розтягнути отвір на маківці. Наступним кроком було витягти губку з відра і вкласти її в шолом. І тут Персі вперше відступив від встановленого порядку дій. Замість нахилитися й виловити губку, він узяв шолом зі спинки стільця й нагнувся, тримаючи його в руках. Іншими словами, замість того, щоб піднести губку до шолома (найприродніший спосіб), він опустив шолом до губки. Я мав здогадатися, що він затіяв якусь каверзу, але я був надто розбалансований. То була єдина страта з усіх, які я виконав у своєму житті, коли почувався, що зовсім нічим не керую. Що ж до Брутала, то він навіть не глянув на Персі: ні тоді, коли Персі нахилявся над відром (рухаючись так, щоб нам не видно було, що він там робить), ні тоді, коли він випростався й повернувся до Дела з шоломом у руках і коричневим кружалом губки, яка вже була всередині. Брутал дивився на тканину, що замінила собою Делове обличчя, на те, як чорний шовк маски втягувався всередину, чітко окреслюючи коло відкритого рота Делакруа, і надимався з віддихом. На лобі й на скронях, одразу під лінією волосся, у Брутала виступили великі намистини поту. Я ще ніколи не бачив, щоб він пітнів на стратах. Дін позаду нього здавався неуважним і нездоровим, неначе боровся з собою, аби втримати всередині вечерю. Ми всі розуміли: щось не так. Тепер я це точно знаю. Просто не могли сказати, що саме. Ніхто ще тоді й гадки не мав, про що Персі розпитував Джека Ван Хея. А запитань було багато. Хоча я підозрюю, що більша частина їх була для замилення очей. Про що Персі насправді хотів знати (напевно, єдине, про що Персі хотів знати), то це про губку. Її призначення. Навіщо її вимочувати в соляному розчині… і що може статися, якщо її в соляному розчині не вимочити.

Що може статися, якщо губка буде сухою.

Персі з силою гепнув шолом Делові на голову. Коротун підскочив і знову застогнав, цього разу вже гучніше. Деякі свідки стривожено заворушилися на складаних стільцях. Дін зробив півкроку вперед, хотів допомогти з ремінцем під підборіддям, але Персі різко махнув йому, щоб відійшов назад. Дін відступив — і зіщулився та скривився, бо комору знову струсонув удар грому. І цього разу вслід за ним по даху забарабанили перші бризки дощу. Тверді, наче хтось люто жбурляв жмені арахісу об пральну дошку.

Ви ж чули, як іноді люди кажуть: «У мене кров похолола в жилах»? Усі ми таке чули. Але єдиним випадком за всі роки мого життя, коли я по-справжньому відчув це на собі, була та грозова ніч у жовтні 1932 року, приблизно через десять секунд після півночі. І спричинився до цього не вираз підступного тріумфу на обличчі Персі Ветмора, коли він зробив кілька кроків назад від фігури в шоломі, масці й хомутах, яка сиділа на Старому Іскруні; річ була в тому, що я мав побачити, але не побачив. По Делових щоках з-під шолома не стікала вода. І тоді я врешті збагнув.

— Едуарде Делакруа, — промовляв Персі, — зараз ваше тіло буде піддано дії електричного струму, який проходитиме крізь нього, поки ви не помрете, згідно з законом штату.

Я нажахано подивився на Брутала, охоплений такою мукою, що порівняно з нею біль від інфекції сечових шляхів здавався не серйознішим за біль від забитого пальця. «Губка суха!» — самими губами проказав я до Брутала, але він лише головою похитав, не розуміючи, і знову перевів погляд на обличчя француза, де останні подихи цієї людини втягували маску всередину і знову її напинали.

Я потягнувся до ліктя Персі, але він відступив на крок, нагородивши мене неприязним поглядом. Він був лише побіжний, той погляд, але сказав мені все. Згодом Персі буде викручуватися й відбріхуватися, і люди, від яких щось залежить, переважно віритимуть йому. Але я знав інший варіант історії. Коли Персі робив щось цікаве для нього, він був хорошим, здібним учнем, ми самі бачили на репетиціях. Тож він уважно слухав, коли Джек Ван Хей пояснював, як просочена соляним розчином губка проводить струм, розподіляє його, перетворює заряд на своєрідну кулю для мозку. О, так, Персі чудово розумів, що він робить. Здається, пізніше я йому повірив, коли він виправдовувався, що сам не знав, до чого все це може призвести. Але це навіть у стовпчик добрих намірів записати не можна, правда? Думаю, не можна. І все ж, я нічим не міг зарадити — хіба що заверещати перед заступником начальника в’язниці та всіма свідками, щоб Джек Ван Хей не чіпав рубильника. Та якби в мене було ще п’ять секунд, я б заверещав. Але Персі не дав мені п’яти секунд.

— Нехай Господь змилується над вашою душею, — проказав він до задиханої нажаханої фігури на електричному стільці й подивився на затягнутий сіткою прямокутник, за яким чекали Гаррі та Джек, і Джек тримав руку на рубильнику з підписом «ЕЛЕКТРИЧНИЙ ФЕН МЕЙБЛ». Праворуч від того віконця стояв лікар, непорушним поглядом втупившись у чорний саквояж під ногами, мовчки тримаючись у тіні, як завжди. — Позиція два!

Спершу все відбувалося, як зазвичай. Гудіння порівняно з початковим запуском трохи погучнішало, але не сильно, бездумна сила вигнула тіло Дела дугою вперед, коли його м’язи охопив спазм.

А потім усе пішло шкереберть.

Гудіння втратило рівномірність і задрижало. До нього доєднався тріскучий звук, наче хтось жмакав у руці целофан. Я відчув, що приміщенням пливе бридкий запах, але не розумів, що його спричиняє горіння волосся й натуральної губки, аж поки не побачив, як з-під шолома виповзають сині завитки диму. З отвору в маківці маски, через який проходив дріт, уже теж підіймався дим — наче крізь димар в індіанському вігвамі.

Делакруа на стільці почав смикатися й вигинатися в різні боки. Його закрите маскою обличчя розверталося то ліворуч, то праворуч, наче він знавісніло щось заперечував. Ноги поршнями підривалися вгору й падали вниз, стримувані затискачами на щиколотках. У небі бахнув грім, і злива подужчала.

Я подивився на Діна Стентона; він відповів мені переляканим поглядом. Під шоломом щось притлумлено луснуло, наче в багатті вибухнула галузка. І після цього я побачив, що з-під маски теж просочується дим, пролазить маленькими завитками.

Я кинувся до сітки, що відділяла нас від щитової, але не встиг розтулити рота, як Брутус Говелл ухопив мене за лікоть. Потиск його руки був такий міцний, що я відчув поколювання ліктьових нервів. Брутал був білий, мов парафін, але не панікував — на його обличчі не видно було навіть сліду паніки.

— Не кажи Джеку вимикати струм, — тихо промовив він. — Хай там що, не кажи йому цього. Запізно вже вимикати.

Коли Дел почав кричати, свідки спершу його не почули. Стугоніння дощу на даху переросло в рев, гроза теж не збиралася вщухати. Але ми на платформі добре його почули — здушене голосіння від болю з-під задимленої маски. Так може вити тварина, що втрапила в сінний прес і заплуталася в ньому.