Розділ «116. Двоє дерев життя й потреба заснувати генеральний секретаріат точности й душі»

генеральний секретаріат точности й душі

Цього вечора гостей у помешканні Туцці було вже не так багато, як колись, охочих брати учать у паралельній акції поменшало, й ті, що зібралися, порозходились раніше, ніж звичайно. Навіть поява в останню хвилину його ясновельможности (граф, до речі, був не в гуморі й справляв похмуре враження чимось заклопотаного, позаяк одержав приголомшливі повідомлення про націоналістичні підступи супроти свого творіння) не могли завадити гостям розбігатися. Щоправда, дехто ще трохи затримався, сподіваючись, що прихід Ляйнсдорфа пов’язаний, можливо, з якимись особливими новинами, та коли той ні на що таке навіть не натякнув і до присутніх, по суті, не виявив жодної цікавости, пішли й ці останні. Тож Ульріх, повернувшись сюди знову, побачив, на свій жах, що кімнати вже майже спорожніли, й невдовзі в них зосталося тільки «дуже вузьке коло», до якого долучився лише начальник відділу Туцці, що тим часом повернувся додому. Його ясновельможність знову казав:

 — Вісімдесятивосьмирічного імператора-миротворця можна, звичайно, назвати символом; у цьому закладено глибоку ідею; але треба наповнити її і якимсь політичним змістом! А то зацікавлення ослабне, і в цьому не буде нічого дивного. Одне слово, те, що залежало від мене, я, знаєте, зробив; німецькі націоналісти дихають чортом через Виснєчкі, заявляючи, нібито він — слов’янофіл, а слов’яни теж дихають чортом, заявляючи, що в міністерському кріслі той був вовком в овечій шкурі. Але з цього випливає лиш одне: Виснєчкі — щирий патріот, що стоїть над партіями, і я триматимуся за нього з усіх сил! А з другого боку, все це треба якнайскоріше доповнити культурними заходами, щоб дати людям якийсь позитив. Наше опитування з метою з’ясувати бажання зацікавлених верств населення посувається надто повільно. Австрійський рік чи рік усього світу — це штука досить непогана, але я хочу сказати вам таке: все, що виступає символом, помалу має ставати чимось істинним; тобто поки це — символ, він ще хвилює мою душу, і я ще нічого, анічогісінько не знаю, але згодом я відвертаюся від дзеркала своєї душі й роблю щось зовсім інше, що тим часом заслужило на моє схвалення. Чи зрозуміло, що я хочу цим сказати? Наша люба господиня докладає просто неймовірних зусиль, і тут уже з місяця в місяць точаться розмови про справді гідні уваги речі, однак кількість зацікавлених усе ж таки зменшується, й у мене таке відчуття, що незабаром нам доведеться на щось зважитися; не знаю лише, на що, можливо, на прибудову ще однієї вежі до собору святого Стефана чи на заснування кайзерівсько-королівської колонії в Африці — це, по суті, не має значення. Бо я певен, що останньої хвилини з цього може вийти й щось зовсім інше. Головне — це вчасно, так би мовити, запрягти винахідливість учасників, щоб вона не зійшла нанівець!

Граф Ляйнсдорф мав таке враження, що виголосив корисну промову. Від імени присутніх слово для відповіді взяв Арнгайм.

 — Те, що ви кажете про необхідність у певні моменти запліднювати розмисли дією, хай навіть тимчасовою, — надзвичайно життєво й істинно! І з огляду на це справді важливо те, що в інтелектуальному колі, яке тут збирається, від якогось часу панують інші настрої. Непевність і невиразність, яка завдавала стільки клопоту напочатку, минула; нові пропозиції вже майже не надходять, а про попередні якщо хто-небудь і згадує, то вони однаково не дістають відчутної підтримки. Складається враження, що в усіх сторін прокинулось усвідомлення того, що коли приймаєш запрошення, то береш на себе зобов’язання й доходити згоди, тож тепер кожна певною мірою прийнятна пропозиція мала б шанси дістати загальне схвалення.

 — Любий докторе, а як ідуть справи з цим у нас? — звернувся його ясновельможність до Ульріха, якого тим часом помітив. — Чи з’ясувалося вже що-небудь також?

Ульріхові довелося дати заперечну відповідь. Письмовий обмін думками можна розтягувати з куди більшим задоволенням, ніж усний, та й надходження пропозицій, спрямованих на ті чи ті поліпшення, не зменшувалося, тому він і далі засновував товариства й об’єднання і від імени його ясновельможности відсилав їх до різноманітних міністерств, чия готовність клопотатися ними останнім часом, щоправда, помітно ослабла. Про це Ульріх і доповів.

 — І не дивно! — промовив його ясновельможність, звертаючись до присутніх. — У нашого народу неймовірно високі державницькі прагнення; але треба мати енциклопедичну освіченість, щоб задовольнити ці прагнення в усіх сферах, де вони виявляються. У міністрів просто опускаються руки, і це — ще одне підтвердження тому, що настає пора втрутитися нам згори.

 — У зв’язку з цим, — іще раз узяв слово Арнгайм, — вашій ясновельможності буде, мабуть, цікаво довідатися про те, що останнім часом дедалі більшу увагу учасників наших нарад привертає ґенерал фон Штум.

Його ясновельможність уперше поглянув на ґенерала.

 — І чим же? — мовив граф, анітрохи не завдаючи собі клопоту приховати нечемність такого свого запитання.

 — Але мені це лише прикро! Я зовсім не мав таких намірів! — сором’язливо запротестував Штум фон Бордвер. — За столом таких нарад у солдата завдання скромне, і я цього правила дотримуюсь. Але ви, ваша ясновельможносте, пригадуєте, що я вже на першому засіданні й, сказати б, лише на виконання свого солдатського обов’язку попросив, аби комітет з випрацювання особливої ідеї, якщо йому не спаде на думку нічого кращого, поміркував про те, що наша артилерія не має сучасних гармат, та й наші військово-морські сили не мають кораблів, тобто достатньої кількости кораблів, потрібних для виконання майбутніх, можливо, завдань оборони країни.

 — І що? — урвав його граф, спрямовуючи на Діотиму здивовано-запитливий погляд, який неприховано виказував його невдоволення.

Діотима стенула своїми гарними плечима й покірливо їх опустила; вона вже майже звикла до того, що цей невеличкий кругленький Генерал, підтримуваний і керований хтозна-якими силами, з’являється, мов жаский сон, повсюди, хоч би куди вона пішла.

 — То отож, — повів далі фон Бордвер поквапно, щоб його скромність, з огляду на такий успіх, не взяла над ним гору, — саме останнім часом почали лунати голоси, ладні підтримати таку пропозицію, якби з нею спершу хто-небудь виступив. Казали ж бо, що війська і флот — це ідея, мовляв, колективна, до того ж ідея, зрештою, велика, і що так, мабуть, можна було б потішити і його величність. От уже прусаки здивувалися б. даруйте, пане фон Арнгайм!

 — Та ні, прусаки не здивувалися б, — заперечив, усміхнувшись, той. — А втім, само собою зрозуміло, що коли йдеться про такі суто австрійські справи, то мене тут, вважайте, взагалі немає, і я лише надзвичайно скромно користаюся з дозволу все ж таки слухати.

 — У кожному разі, отже, — провадив Генерал, — справді почали лунати голоси, які заявляли, що найпростіше було б припинити балаканину й спинитися на військовому проекті. Особисто мені здається, що це можна було б пов’язати ще з якою-небудь, можливо, з великою цивільною ідеєю; але солдатові, як я вже казав, у розмови втручатися негоже, а голоси, які стверджували, що від цивільних роздумів однаково нічого путнього не дочекаєшся, лунали саме з боку найвищих інтелектуальних кіл.

Завершення цієї промови його ясновельможність слухав із широко розплющеними, застиглими очима, й лише мимовільні спроби покрутити одним навколо одного великими пальцями виказували напружену й нестерпну роботу його душі.

Начальник відділу Туцці, якого тут чути не звикли, тихо й неквапно озвався: