Розділ «102. Боротьба й кохання в домі Фішелів»

Ґерда марно чекала, що до них прийде Ульріх. Насправді він уже й забув про свою обіцянку або згадував про неї у хвилини, коли мав зовсім інші наміри.

 — Облиш його! — казала пані Клементина, коли директор Фішель починав бурчати. — Колись ми його влаштовували, а тепер він, либонь, зазнався. А якщо ти сам навідаєшся до нього, то зробиш іще гірше; ти для цього надто незграбний.

Ґерда тужила за своїм старшим товаришем. Вона хотіла, щоб він прийшов, і знала, що схоче, щоб він пішов, коли з’явиться. Попри свої двадцять три роки, вона ще нікого й нічого не знала, крім такого собі пана Ґлянца, який обережно залицявся до неї, маючи підтримку в цьому її батька, та своїх християнсько-германських друзів, які іноді здавалися їй не чоловіками, а хлопчиками-школярами. «Чому він усе не йде й не йде?» — питала вона себе, коли думала про Ульріха. У колі її друзів усі були певні: паралельна акція — це початок духовного винищення німецького народу, і їй було соромно, що Ульріх бере в ній участь; вона залюбки послухала б його власну думку з цього приводу і сподівалася, що він має причини, які його виправдують.

Мати казала батькові:

 — Ти проґавив нагоду приєднатися до цієї справи. Ґерда мала б із неї користь, і це наводило б її на інші думки; у Туцці буває багато людей.

Сталося так, що директор Фішель забув відповісти на запрошення його ясновельможности. Тепер він мав страждати.

У його домі засіли, мов Пенелопині залицяльники, хлопці й дівчата, яких Ґерда називала своїми духовними братами й сестрами; вони радилися, що має робити молода людина, та ще й німець чи німка, з огляду на паралельну акцію. «За певних обставин фінансист повинен виявити свідомість мецената!» — вимагала від Лео пані Клементина, коли той уперто запевняв її, що колись він найняв за свої кревні гроші домашнім учителем Ганса Зепа, Ґердиного «духовного наставника», не задля того, щоб з усього цього тепер, мовляв, отаке вийшло!… Бо так воно й було: Ганс Зеп, студент, який не мав жодної перспективи на забезпечене існування, прийшов у їхній дім учителем і лише через суперечності в родині обернувся на тирана; тепер він обговорював — у Фішелів таки ж — зі своїми друзями, що стали друзями й Ґерди, як урятувати німецьку аристократію, бо в Діотими (розповідали, нібито ця жінка не бачить різниці між расовими братами й людьми, расі чужими) вона потрапила в тенета юдейського духу. І хоча при Лео Фішелю про це говорили звичайно лише з досить поблажливою об’єктивністю, нерідко прохоплювалися, однак, і слова та твердження, які діяли йому на нерви. Доводилося чути тривогу з приводу того, що таку спробу роблять у сторіччя, якому не судилося дати світові великих символів, і ця спроба призведе, мовляв, до цілковитої катастрофи; і щоразу, коли Лео Фішель чув слова «значущий», «сходження на вершини людськости» чи «вільні людські цінності», навіть пенсне в нього на носі починало тремтіти. У його домі розквітали такі поняття, як «життєва логіка», «крива духовного зростання», «пульсація дії». Згодом стало відомо, що двічі на місяць тут проходить «година очищення». Фішель зажадав пояснень. З’ясувалося, що в цю годину гуртом читають Стефана Ґеорґе. Лео Фішель марно шукав у своєму старому енциклопедичному словнику, хто такий той чоловік. Але найдужче дратувало його, давнього ліберала, те, що ці жовтороті хлопці й дівчата, базікаючи про паралельну акцію, всіх причетних до неї міністерських референтів, голів банків та вчених називали «вирядженими людцями»; і що вони бундючно заявляли, нібито нині вже нема великих ідей або нема нікого, хто їх розумів би; і що навіть гуманність вони оголосили пустим слівцем, а чимось реальним визнавали тільки націю або, як вони висловлювались, народний дух і народні звичаї.

 — Поняття «людство» в мене не викликає жодних уявлень, тату, — відповідала Ґерда, коли він дорікав їй, — нині воно вже позбавлене будь-якого змісту. А ось «моя нація» — це щось матеріальне!

 — «Твоя нація»! — починав тоді Лео Фішель, маючи намір сказати щось про великих пророків і про свого рідного батька, який був колись адвокатом у Трієсті.

 — Знаю, знаю, — уривала його Ґерда. — Але «моя нація» — це нація духовна, я кажу про неї.

 — Я триматиму тебе в кімнаті під замком доти, доки ти не візьмешся за розум! — казав тоді тато. — А твоїх приятелів і на поріг не пущу. Це недисципліновані люди, які, замість працювати, без кінця-краю клопочуться своїм сумлінням!

 — Я знаю, тату, як ти міркуєш, — відказувала Ґерда. — Ви, старші, гадаєте, що маєте право ображати нашу гідність, бо ви нас годуєте. Ви — патріархальні капіталісти.

Такі розмови точилися через батьківську турботливість нерідко.

 — А на що б ти жила, якби я не був капіталістом? — питав господар дому.

 — Я не можу все знати, — відрубувала зазвичай Ґерда, покладаючи край такій розмові. — Але я знаю, що вчені, вихователі, духовні пастирі, політики й інші люди дії вже почали створювати нові цінності, в які можна вірити.

Часом директор Фішель ще пробував глузливо спитати: «А ці духовні пастирі й політики — либонь, ви самі?» Але робив він це лише задля того, щоб останнє слово було за ним; зрештою, він завжди тішився, коли Ґерда не помічала його побоювання вже за звичкою, хоч і проти власної волі, піти на поступку через яку-небудь дурницю. Кілька разів доходило до того, що наприкінці такої розмови він починав навіть обережно нахвалювати лад у паралельній акції як протилежність неорганізованим контрзаходам у його домі; але ставалося це лише тоді, коли поблизу не було Клементини.

Що надавало Ґерді в її спротиві батьковим умовлянням і застереженням зачаєної, мученицької впертости, то це — атмосфера невинної хтивости, яку збентежено відчували в своєму домі й Лео з Клементиною. Поміж собою хлопці й дівчата обговорювали багато чого такого, про що їхні батьки й матері затято мовчали. Навіть у тому, що молодь називала національними почуттями, у цій омріяній єдності, в яку сплавлялися, не кидаючи сперечатись, їхні «я» і яку вони називали германсько-християнською співдружністю громадян, було, на відміну від обтяжливих любовних взаємин старшого покоління, щось від крилатого лучника Ерота. Вони вельми мудро, як на свій вік, зневажали «похіть», «причепурену брехню грубої насолоди життям», як у них це називалось, але про надчуттєвість і пристрасність точилося розмов стільки, що в душі враженого слухача мимоволі й унаслідок контрасту прокидався щемкий спогад про чуттєвість і пристрасть, і навіть Лео Фішель мусив визнати, що нестримний запал їхніх дискусій іноді спонукав слухача відчувати коріння їхніх ідей мало не до кісток, чого він, однак, не схвалював, вважаючи, що великі ідеї мають викликати в людини святобливий захват. А ось Клементина, навпаки, казала:

 — Тобі не варто, Лео, просто так усе відкидати!

 — А чого ж вони стверджують: «Власність позбавляє людину духовности»? — починав він тоді з нею сперечатися. — Хіба я — бездуховний? Ти, може, половину своєї духовности вже й утратила, а то так серйозно їхню балаканину не сприймала б!