Розділ «120. Паралельна акція викликає заворушення»

Коли Вальтер дістався до центру міста, в атмосфері там уже щось відчувалося. Люди простували так само, як і щодня, й автомобілі та трамваї рухалися, як завжди; деінде, може, й траплялось якесь незвичайне пожвавлення, але воно вщухало, перше ніж його встигали по-справжньому розгледіти. А проте все було позначене, здавалося, невеличкою міткою, вістря якої показувало в певний бік, і Вальтер, ступивши кілька кроків, одразу відчув ту мітку й на собі. Він рушив у той бік з таким відчуттям, немовби службовець департаменту мистецтв, ким він був, а також войовничий художник і музикант, ба навіть страдницький Кларисин чоловік поступилися місцем людині, яка не перебувала в жодному з цих цілком певних станів; так само й вулиці з їхнім функціонуванням та розцяцькованими, фудульними будівлями набули подібного «первісного стану», як він висловлювався подумки, бо це справляло на нього невиразне враження такої собі кристалічної форми, що її площини вже почала роз’їдати якась рідина, й вони повертаються до свого давнішого стану. Вальтер був консервативний, коли доводилося відхиляти майбутні нововведення, та, коли йшлося про нього самого, не менш завзято ладен був засуджувати й що-небудь сучасне, і занепад порядку, відчував він, справляв на нього цілющий вплив. Люди — а їх дорогою траплялося дуже багато — нагадували йому видіння; вони навіювали враження руху й поспіху, і їхня згуртованість, що здавалася багато природнішою, ніж звичайна, підтримувана розумом, мораллю й розважливими запобіжними заходами, робила їх вільною, розкутою спільнотою. Він уявив собі, як розкривається, однак не розпадається, великий букет квітів, коли його розв’яжуть; а ще він уявив собі тіло, з якого скидають одяг, і перед очима постає усміхнена голизна, що ані знає слів, ані їх потребує. Та коли він, наддавши ходи, невдовзі наштовхнувся на великий загін поліції напоготові, це видовище його теж не насторожило, воно навіть викликало в нього захват, так наче то був військовий табір в очікуванні тривоги, й усі оті червоні комірці, спішені вершники й пересування окремих команд, що, прибуваючи або відбуваючи, віддавали рапорти, налаштовували його на войовничий лад.

Вальтерові одразу впало в око, що за цією загороджувальною лінією, хоч вона ще й не замкнулася, вулиці мали вигляд куди похмуріший; жінок на хідниках майже не видно було, а строкаті мундири офіцерів, які, знічев’я прогулюючись, зазвичай пожвавлювали тут загальну картину, теж, здавалося, поглинула атмосфера непевности. Але до центру міста поспішали, як і він, багато людей, і своїм рухом враження вони справляли тепер інше; цей рух нагадував полову й клапті, що їх підхопив і мете вздовж вулиці різкий подув вітру. Невдовзі Вальтер побачив і перші гурти, до яких людей збивала й у яких їх тримала, схоже, не лише цікавість, а й не меншою мірою нерішучість: вони не знали — піддаватися незвичайній спокусі й далі чи повернутися назад. На свої запитання Вальтер діставав суперечливі відповіді. Одні з тих, до кого він звертався, пояснювали, що триває велика демонстрація вірнопідданських почуттів, інші нібито чули, що демонстрація спрямована проти декотрих аж надто ревних патріотів, і так само розходилися думки й щодо того, чим вважати оце загальне збудження — збудженням німецького народу через недостатню твердість уряду, що потурає слов’янським забаганкам (такої думки трималася більшість), чи збудженням на підтримку уряду й закликом до всіх добромисних каканців виступити проти безперервних заворушень. Це були такі самі попутники, як і Вальтер, і він не довідався від них нічого такого, чого б уже не чув у себе на службі, але бажання потеревенити, з яким він не міг звладати, спонукало його розпитувати знов і знов. І чи то люди відповідали, що й самі не знають, у чому тут річ, чи то вони сміялися й глузували з власної цікавісти, але що далі він просувався, то одностайніше й поважніше всі додавали, нібито нарешті щось таки має статися, хоч ніхто й не виявляв бажання пояснювати, що саме має статися. І що далі він отак простував, то частіше помічав на обличчях, до котрих придивлявся, якусь безглузду розхристаність і розхристаність без глузду, і тепер уже справді здавалося байдужим, що відбувається там, куди всіх тягне, й уже того, що це — щось незвичайне, було досить, щоб усі втратили самовладання; і хоча слова «втратити самовладання» треба було розуміти в тому не зовсім прямому сенсі, який означає звичайнісіньке легеньке збудження, у них усе ж таки вчувалася віддалена спорідненість із забутим станом екстазу й просвітління, вчувалася немовби якась чимдалі рішучіша несвідома готовність вилізти з одягу й шкіри.

І отак, обмінюючись здогадами й висловлюючи думки, які не дуже й відповідали його натурі, Вальтер приєднався до решти людей, і з розрізнених гуртів тих, хто вичікував, і тих, хто нерішуче крокував далі, помалу формувалася процесія, яка посувалася до передбачуваного місця подій, посувалася без певних іще намірів, на очах ущільнюючись і набираючись внутрішньої сили. Та було ще в усіх тих відчуттях і передчуттях щось від поведінки кроликів, котрі шмигають навколо нори, ладні будь-якої миті в неї чкурнути, коли це від голови процесії, голови, якої навіть не було видно, безладною процесію аж до самого її хвоста пробігло збудження досить виразніше. Загін студентів чи, може, іншої молоді, який уже виконав завдання й повертався з «бойовища», влився там у натовп; долинали перекручені повідомлення й слова, яких ніхто не розумів, хвилі німого збудження котилися з краю в край колони, й люди, кожне залежно від власної натури й від того, що до нього доходило, проймалися обуренням або страхом, бажанням кинутися в бійку або виконати моральний припис, і тепер багато хто прагнув протиснутися наперед під враженням звичайнісіньких уявлень, які в кожного мали свій вигляд, але, хоч і домінували у свідомості, означали так мало, що поєднувались у спільну для всіх живу силу, яка діє більше на м’язи, ніж на розум. Вальтер, опинившись тепер посеред процесії, також перейнявся загальним настроєм і відразу впав у збуджений і спустошений стан, що нагадував початок сп’яніння. До пуття ніхто не знає, як настає така переміна, але в певні хвилини вольових людей вона обертає на безвольну масу, здатну на страшенні крайнощі — як на добрі, так і на злі — й нездатну замислитись, навіть коли більшість людей, з котрих вона складається, все своє життя ні про що не дбали так, як про міру й розважливість. Збуджений натовп, спраглий позбутися напружености й не знаходячи своїм почуттям виходу, ладний, либонь, кинутися на будь-який шлях, що зненацька відкриється, і відкривають його й показують приклад, певно, люди, найбільшою мірою збудливі, чутливі, найменше спроможні чинити опір, а отже, й екстремісти, здатні на раптове насильство чи на зворушливу великодушність; вони — осередки найменшого опору в масі, але крик, що лунає радше через них, аніж з їхніх уст, камінець, що опиняється в них у руці, почуття, якому вони дають волю, — все це розчищає шлях, яким безтямно кидаються інші, котрі до незмоги розігріли збудження одне в одного, і ці люди надають поведінці свого оточення тієї форми масових дій, яку всі сприймають почасти за примус, а почасти — за визволення.

У цьому збудженні, спостерігати яке нерідко можна навіть на прикладі глядачів будь-яких спортивних змагань чи слухачів якої-небудь промови, важливіша, втім, не стільки психологія його розрядки, скільки питання, чому народжується готовність до нього, бо якби все було гаразд із глуздом життя, то так само було б і з його безглуздістю, і цю безглуздість не супроводжували б супутні явища недоумства. Тепер Вальтер знав про це краще, ніж будь-хто інший, і мав чимало пропозицій, щоб виправити таке становище; всі ці пропозиції тепер спадали йому на думку, тож він невтомно, з якимсь тупим, огидним відчуттям боровся проти загального ентузіазму, що його все ж таки захоплював. У хвилину, коли в його свідомості наставало просвітління, на думку йому спала Клариса. «Добре, що її тут немає, — зітхнув він, — такого натиску вона не витримала б!» Але ту ж мить гострий біль збив його з цієї думки; він згадав, яке надзвичайно виразне враження божевільної справила на нього дружина, й подумав: «А може, я й сам божевільний, коли так довго цього не помічав!» Потім ще: «Або скоро таким стану, якщо й далі житиму з нею!» А тоді: «Я в це не вірю!» І ще: «Але ж у цьому немає сумніву!» А далі: «Її кохане обличчя в моїх долонях застигло у страшній гримасі!» Однак обміркувати все це як слід він уже не міг, бо свідомість йому засліпили розпач і безнадія. Вальтер відчув лише, що, попри цей біль, незрівнянно прекрасніше кохати Кларису, ніж плестися в цьому натовпі, й він, намагаючись сховатися від власного страху, глибше проштовхався в свою шеренгу.

Тим часом іншим шляхом, ніж Вальтер, Ульріх досяг палацу графа Ляйнсдорфа. Завернувши до брами, він побачив за нею двох вартових, а в самому дворі — численний поліційний наряд. Його ясновельможність спокійно привітав Ульріха й дав зрозуміти: він уже знає, що став об’єктом народного обурення.

 — Я мушу взяти деякі свої слова назад, — промовив він. — Якось я сказав вам, що коли за справу береться багато людей, то можна бути майже певним: у них щось путнє таки вийде. Але з цього, бачте, бувають і винятки!

Невдовзі після Ульріха нагору піднявся й мажордом; передавши тим часом одержане внизу повідомлення про те, що процесія наближається до палацу, він одразу стурбовано й обережно спитав, чи не замкнути браму й віконниці. Його ясновельможність похитав головою й поблажливо відповів:

 — Що це вам стукнуло в голову! Вони лише зраділи б, адже це мало б такий вигляд, неначе ми боїмося. А крім того, на місці ж бо всі вартові, яких нам прислала поліція! — І, обернувшись до Ульріха, ображено додав: — Нехай тільки спробують побити нам вікна! Я ж бо казав, що в розумників нічого не вийде!

Глибоко в душі у нього кипіла, схоже, злість, яку він приховував за сповненим гідности зовнішнім спокоєм.

Ульріх саме ступив до вікна, коли з’явилася процесія. Поряд із нею хідниками крокували поліціянти, змітаючи з дороги ґав, мов куряву, яку підняла, маршируючи, колона. Там і сям стояли вже затиснені натовпом екіпажі, й владний потік обгинав їх неозорими чорними хвилями, на яких мерехтіла розбризкана піна світлих облич. Коли передні в колоні побачили палац, надійшов, здавалося, чийсь наказ уповільнити ходу, хвиля відкотилася назад, і задні ряди, не встигнувши стишити крок, уклинилися в передні; утворилася тиснява, й виникла картина, що якусь мить нагадувала м’яз, котрий наливається перед ударом. Ще мить, і цей удар розітнув повітря, й мав він досить дивний вигляд, бо складався з обуреного крику, який спершу постав видовищем широко роззявлених ротів, а вже потім долетів і до слуху. І з кожним новим таким ударом обличчя, потрапляючи в поле зору, одразу відкривалися, й оскільки крики тих, котрі були далі, тонули у крику тих, котрі тим часом підійшли ближче, то, проводячи поглядом удалину, можна було спостерігати, як це німе видовище раз у раз повторюється.

 — Паща народу! — промовив граф Ляйнсдорф, ставши на хвильку позад Ульріха; промовив дуже серйозно, так ніби це було таке саме узвичаєне словосполучення, як «хліб наш насущний». — Але що вони там, власне, кричать? Я в цьому галасі не можу нічого розібрати.

Ульріх висловив думку, що там кричать переважно «Ганьба!»

 — Атож, і більш нічого?

Ульріх не сказав графові, що крізь глухі перекоти вигуків «Ганьба!» нерідко прохоплювався й протяжний, дзвінкий заклик «Геть Ляйнсдорфа!»; кілька разів йому з-поміж численних «Слава Німеччині!» почулося навіть «Слава Арнгаймові!», проте він і сам не був певен, чи не помилився, бо грубі віконні шибки спотворювали звук.

Ульріх відразу, щойно від нього побігла Герда, вирушив сюди, відчуваючи потребу повідомити бодай графові Ляйнсдорфу почуту новину, що викривала Арнгайма так, як того годі було й сподіватися; однак досі він не зронив про це жодного слова. Він дивився на темний рух під вікном і, пригадавши свої офіцерські часи, зневажливо сказав собі: «Рота солдатів — і цей майдан можна вимести начисто!» Він бачив це майже навіч, так ніби оті грізні пащеки вже злилися в одну пащу, яка бризкала слиною і в жахливих обрисах якої раптом промайнув страх; краї тієї пащі обм’якли й обвисли, губи поволі западали на зуби; і раптом його уява обернула грізну чорну масу на сполохану зграйку курей, яку розганяє собака! Це сталося так, немовби все зле ще раз стислося в ньому у тверду грудку, але колишнє задоволення, що його він мав, спостерігаючи, як керована моральними засадами людина відступає перед людиною бездушною, ладною вдатися до грубої сили, — це задоволення було, як завжди, почуттям двогострим.

 — Що з вами? — спитав граф Ляйнсдорф; він походжав туди-сюди за спиною в Ульріха й, завваживши якийсь дивний його рух, подумав, що той і справді боляче врізався чимось гострим, хоч нічого такого довкола й не було: не діставши відповіді, його ясновельможність спинився й похитав головою:

 — Зрештою, ми не повинні забувати, що великодушну ухвалу дарувати народові певне право брати участь у вирішенні власних справ його величність прийняв не так уже й давно; тож неважко зрозуміти, що не скрізь іще маємо таку політичну зрілість, яка з усіх боків була б гідна довіри, милосердо виявленої нашою найвищою інстанцією! Мені здається, я сказав про це вже на першому засіданні!

Вислухавши це, Ульріх утратив бажання розповідати його ясновельможності чи Діотимі про Арнгаймові інтриґи; попри все суперництво, Ульріх відчував більшу свою спорідненість із Арнгаймом, ніж із будь-ким іншим, а згадка про те, що він сам накинувся на Ґерду, наче великий пес на скулене цуценя, — згадка про це, як він тепер збагнув, відтоді мучила його безперестану, хоча ставала не такою нестерпною, щойно на думку йому спадала та підлість, яку Арнгайм дозволяв собі щодо Діотими. В історії з волаючим тілом, що влаштувало спектакль двом душам, завмерлим у нетерплячому очікуванні, можна було побачити, якби бажання, навіть смішний бік; і оті люди внизу, на яких і далі невідривно дивився Ульріх, не звертаючи уваги на графа Ляйнсдорфа, — адже вони теж тільки грали комедію! Саме це й приковувало до них його погляд. Вони, поза всяким сумнівом, не збиралися ані на когось нападати, ані когось шматувати, хоч вигляд мали саме такий. Вони намагалися лише показати, що досить серйозно розгнівані, але це була не та серйозність, яка жене людей під кулі; це не була навіть серйозність пожежної команди! «Ні, те, що вони виробляють, — міркував він, — то радше культовий обряд, жертовна гра з ображеними глибинними почуттями, якісь цивілізовано-нецивілізовані рештки колективних дій, що їх окремій людині не варто сприймати в усіх деталях аж так буквально». Він тим людям заздрив. «Які приємні вони навіть іще й тепер, коли намагаються стати якомога неприємнішими!» — подумав він.

Звідти, знизу, випромінювався захист від самотности, властивий натовпу, і те, що йому, Ульріхові, доводилося беззахисно стояти тут, нагорі, — а це він якусь хвилю відчував так виразно, неначе побачив з вулиці власний образ за шибкою у мурі будинку навпроти, — постало в його уяві відображенням його долі. Ця доля, відчував Ульріх, склалася б краще, якби він зараз розлютився або, замість графа Ляйнсдорфа, пробив наготованій охороні бойову тривогу, щоб іншим разом пройнятися до цих самих людей почуттям приязні й рівности; бо хто зі своїми сучасниками грає в карти, торгує, сперечається й поділяє втіхи, той має право при нагоді й наказати стріляти в них, і в цьому не буде нічого аж такого надзвичайного. Є певна домовленість із життям, і вона дає змогу кожній людині чинити так, як їй заманеться, — дає змогу, про людину не дбаючи й за умови, що й життя чинитиме з кожною людиною так, як йому заманеться. Ось про що міркував Ульріх. Правило це, може, трохи й дивне, проте воно не меншою мірою непомильне, ніж який-небудь природний інстинкт, бо вочевидь не позбавлене добре знайомого відчуття людського талану, і хто такої здатности до компромісу не має, хто самотній, серйозний і безцеремонний, той виводить з рівноваги решту людей у той хоч і безпечний, однак не менш огидний спосіб, ніж гусениця. Цієї хвилини він був геть пригнічений глибокою неприязню до неприродности самотньої людини та її абстрактних експериментів, неприязню, яку викликає зворушливе видовище розбурханого природними й спільними почуваннями натовпу.